У метро спускалися люди сірого кольору:
З горем в очах, від буденності втомлені.
І з-поміж тисяч відлунь їх звичного говору,
Їхав хлопець незвичний - сонячні промені,
А у нього в руках - оберемок троянд...
Екскалатор донизу, як черепаха.
З екскалатором, вниз, і душа... Аж у п'яти.
Ну а серце от-от відлетить, наче птаха...
Поїзд...Іще один... А в одному із них його щастя...
І "чух-чух" все ніяк не під силу зламати "тук-тук"...
І здається, що щось неймовірне ось-ось відлетить із зап'ястя...
І здається, що щось дивовижне ховають тремтячі ті руки... Стук.
Хлопець чекає. Хвилини, неначе до смерті...
Дівчини щось все нема і нема...
Та сподіванням немає кінця!
Хлопець кохає людину!
Так ніжно, відверто...
"Обережно, двері зачиняються"...
Обережно, зачиняються серця!
Перон...Лежать надломлені, як почуття, троянди...
Холодне "наступна зупинка...". Обабіч дверцят...
Хлопець один. Хлопцю болить. Ось яка вона, правда...
Не ламайте, люди, троянд.
Не ламайте, люди, серця...
