Твій портрет на стіні.
Олівцем найпростішим,
Змалював сивий дід на Узвозі у дні,
Коли ми, наче вітер летіли у висі.
Коли я обіймав й певно знав – навіки.
Ми з тобою мов день сонцем миті вітали
І шалено кохали напевно вірячи в те,
Що кохання людини мов насіння на грунті
Із весною яскравим зерном проросте.
Ми в кохання оте, вірили більш чим в розлуку
Ну не зможе ж той рік остудити серця,
Відібрати той жар, ту солодку муку.
Лиш від погляду в очі твої помирали слова.
І шалено забилося серце в розпуці.
На перон ти зійшла – цілувавши востаннє уста.
Потім були листи, все холодніші з часом,
Потім зникли вірші, рима стала проста.
Лиш відкритки зі святом приходили вчасно.
І без слова люблю. Прийшла безнадії пора.
Рік минув та лишень не минулась розпука.
Ну на кого ж тепер мені нарікать,
Що любити я міг звідалля, наче в муках,
А взамін лиш отримав зронений: „Жаль!”
Певно знаю тепер, ти єдина на світі,
Що кохав і кохатиму точно на вік
Й цілуватиму в подумках миті,
Коли на Узвозі малював тебе сивий дід.