"Оглянись, незнакомый прохожий!
Мне твой взгляд неподкупный знаком.
Может, я это, только моложе.
Не всегда мы себя узнаём".
Я зустрів сам себе: ось хлопчина веселий, співучий.
Він — це я? Чи не я? Від питань забриніла душа,
Спогад враз задзвенів, як струна,
звук печальний, тягучий…
Може в хлопця спитать, чи не треба —
він так поспіша?
Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий,
І дозволь у тобі давній спогад про себе впізнать.
Ти такий молодий і нітрохи на мене не схожий —
Дуже важко себе через стільки рокІв пригадать.
Ми жили і росли, і співали, і небо всміхалось.
Квіти пахли, цвіли,
і до наших тягнулись долонь.
І не плакали ми, а раділи —
що сталось, те сталось,
І плекала весна у серцях нам любові вогонь.
Як давно це було! Так давно, наче й зовсім не бу́ло
Листя жовте згребли і спалили —
розвіявся дим.
Попіл голову вкрив,
І не зчувсь, як життя промайнуло.
Вже на серці зима. Невідомо те все молодим.
Перехожий спинивсь і запитливо дивиться в очі.
Чи знайдуться слова, щоб усе пояснити йому?
Чи помовчати мить? Зрозуміє (як дуже захоче),
Він — такий же, як я,
тільки років із тридцять тому.
Він живе і росте, і співа — молодий та пригожий,
І вітають його квіти подихом ніжно-п’янким.
Та життя пробіжить,
скоро стане на мене він схожий —
Листя жовте згребуть і підпалять, розвіється дим.
Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий.
Зупинись!
Хоч на мить!
