Йде дощ, невпинно й невблаганно,
покрило снігом спогади.
Світило сховано старанно.
Щасливі миті.Де вони?
Ступає вечір почорнівший,
вкриває марою страждань.
В землі надії не злетівші
вже не залишать тихий край.
Моря самотності навколо,
пустелі спокою між них.
Кому? Навіщо? та Для чого?
Обіцянку дала терпіть.
Свобода, цілісна й жадана –
тримай міцніше,не впусти.
Просила. Треба. Було дано.
Та в голові думки пусті.
Немає сумніву втручатись.
Немає сили забуття.
Та годі вже тобі пручатись –
сама для себе каяття.
І ось. Зійшло на небо сонце.
Зелене листя і трава,
червоні маки, як намисто.
Нема дощу. Смутку нема.
