Та, що писала музику вулиць вночі,
Вранці відверто мене запитала: слухай,
Не сумно кожного дня гострити зі слів мечі
І ранити ними наївні та ніжні вуха?
Та, що блукала між перукарень, заводів і дамб,
Не розуміла і хмурила брови гнівно:
За рік один на століття старішаєш, Форесте Гамп,
Покинь же цей біг і нічого не варту віру!
Та, що чекала на друга свого з війни,
(Не чоловіка-коханця, а просто колишнього друга)
Тримала за людство більше, ніж я, вини,
Але не знала різниці між Семенком і Кругом.
О скільки їх бачив - натхненних, злих і прямих,
Глядівся в їх душу, мов у самотність дзеркальну,
Я досі молюся, щоб вітер їх долі не стих,
Щоб мати достатньо відваги відточувати їх грані.
Бо що я без них? Не останній пророк, не пігмей,
Ані великий поет, ні ремісник провінційний.
Скільки на світі Жінок, стільки і буде Людей,
Я недостатньо хоробрий бути із ними постійно.
P.S. Без жінок не було б і віршів, але і без віршів не було би жінок.
