Я - ні-жінка, ніжною плоттю окутаний стержень сталевий,
Я - так-жінка. Так животить смолоскип ув імлі навісній.
Я бачу тебе уві сні.
Ти приходиш до мене,
Немов не було того дня, коли жінці сказали б "ні".
Я - скрик-жінка, скрипка у хорі скрипучих плотів.
Я - йди-жінка: йди ж, аж допоки не знайдеш мій Богом забутий маяк,
І лампа у ньому - це буду я,
А все в мені - будеш ти,
І тіні у шибці складуться в твоє ім'я.
Я - рай-жінка, райдугою повінчаний травень в зеленій чарці.
Я - світ-жінка, свіжа й рум'яна, мов яблука ситий бік,
Мене не втопив бузувір і священний вогонь не обпік,
Як обпікає слова тавро ґратчасте.
Я - жінка, жовтавого сонця скибка, загорнута у рядно.
Я - вірність і зрада, невміння і хист, молитва і - зрідка - лайка,
Дзвеню на ковадлі й одразу ховаюся поміж гайок,
Бриню на поверхні й негайно лягаю на дно,
Чекаючи, поки ти мене упіймаєш
Одної дзвінкої, русалячої весни...
Немов не було того дня, коли жінці сказали б "ні".
