Вітер диктує умови неспокою на склі.
Зорі влазять сателітами у скроні, залишаючи сиві сліди на запеченій крові рудоволосого.
Очі втомлено бігають кімнатою, яка не приховує сифілітичні виразки у тріщинах.
Годинник із темпераментом ката-флегматика вистрілює в повітря глухими ударами, неначе застерігаючи не відчиняти дверей смерті.
Повітря тисне на груди, намагаючись загризти надію у її крихітній схованці коло серця.
Мозок облизує думки здоровим глуздом, забираючи паралітичний ефект нездійсненності їхнього майбутнього.
Погляд на розхристані відтинки, що у біології називають руками, продукує згадку про власне скалічене життя, матеріалізуючи гіперболізованість немічності.
Критично реальний стан слуху дозволяє відчути, як змучений черговим припадком син куйовдить повітря висохлими устами.
Жертовний погляд дружини катує душу мільйонами ущипливих німих запитань. Ті очі несуть у собі гнів і любов усього світу.
Кров гаряче мчить у жилах, змушуючи серце битися частіше, щоб завдавати зсередини синхронного долі удару від останнього подиху сина.
Сонце повільно підіймається над труною, вивчаючи, чи на сивому батьковому волоссі залишилась хоч крапля рудої запеченої крові.
