Ми кричимо вночі у своїх снах,
Крізь кілька сот реальностей захмарних.
Повіки не здригнулись — крик закляк,
І чорні грудки воронів старанно
Клюють зап’ястки з ранами від слів.
І сотні тисяч ліхтарів примарних
То почуття. Вони погасали там,
в світі живих,
А тут вони ще тліють, —
Бо підсвідомість згаснуть не дає
І руки в снах бодай іще воліють
Не відпускати теплоти долонь,
І губи пам’ятають і шепочуть
А ти не визнаєш…
Ти сам собі
муруєш барикади «не кохаю»
А ніч? А ніч тебе наздоганяє
І дядько Фрейд сміється у кутку,
На етику махнувши, й курить люльку…
А ти не визнаєш…
Бо ти борець:
Ти топчеш слабину й крокуєш далі,
Ти відкидаєш образи злинялі
І всі страждання зводиш нанівець.
Та вчора, десь о шостій, під кінець
Годин роботи ти побачив звабні,
Ніби забуті очі
І вона
Тобі сказала,
Ніби ледве знана, оте шершаве і сухе
«привіт» — і ти закляк.
А потім йшов додому
І говорив собі, що був правий,
І що вона вже навіть і негарна.
Крізь кілька сот реальностей примарних
Ти її подих зовсім не ловив
І не дозволиш. Бачте, підсвідоме…
Ніхто не сміє бути в твоїх снах!
І ти її штовхнеш й вона застогне
— і зникне.
— Фрейд скептично посміхнувсь —
Та все ж цієї ночі ти окликнеш,
Немов Орфей, давно вже непотрібну —
І почорніє небо до країв
І світ стане тісним й настільки тлінним,
Що ти будеш кричати,
Що той біль
Здасться тобі нестерпним, мов фізичний,
А вранці ти прокинешся живим
Й подумаєш, що в снах отих, вже звичних,
Все надто нереально-фантастично
І годі вже шукати правди в тім.
́
