Вже досить, чую звідусіль..
Кричить душа, немає сил вже...
А я мовчу, можливо все мине...
І ти мовчиш, незнаєш що робити...
Здавалося ще вчора, будем вічно..
Слова такі пусті тепер вони...
Загибли наші мрії як й надії..
В майбутнє, в те , що вірили щодня..
Ми будували наче так і треба..
І планували завести сімью..
Залишити домівку і тікати,
Шукати в світі потаємне й щось нове..
Завести хоч одну собаку,
Дітей як мінімум хоч двоє...,
Обовязково хлопчика, захисника,
І дівчинку красуню, найдорожчу...
Будиночок у горах, біля океану,
Щоб жити, і ні дня не забувати...
Не марнувати час в пусту,
Й Радіти що живий, здоровий...
Та все це марно, коли серце,
Розбити від одних надій..
Розчарування, егоїзм і не довіра
Що може ще заставити піти...
Залишила я поряд вірність..
Сховала від усіх добро,
Тобі віддала всю любов, і небайдужість..
Натомість ти віддав мені брехню...
Взаємність, сплутала з потребою,
Лиш бути там де ти цього хотів,
А почуття, були одним обманом..
Спотворені всім серцем що розбив...
Тепер відкривши двері не спиняєш,
Не просиш залишитись, знов мовчиш..
Замкни за мною, тільки тихо, прошу..
Далеко йти, від болю не сховатись....
