Мла... Машина ледь повзе...
Але їхати треба,- ну край!...
Завірюха у танці лінивому
Сиві коси спуска до землі,-
В’ялі сполохи білого в сивому
Розчиняються в сірій імлі...
Все притихло,- поля, недорубаний
Лихим людом байрак-вітролом...
Білі хати із темними трубами...
Битий шлях...Три верби за селом...
Ні дороги не видно, ні обрію,
В переметах галявини, ліс...
Де-не-де лиш сосною хороброю
Біле лихо скидається вниз...
Вечоріє… Двигун ниє з таїни,-
Куди гонить водій,- і хто зве…
Та вже світять віконця окраїни,
Де ота чарівниця живе…
А хороша!.. Такі не забудуться…
Обцілує… Зігріє… Позве…
Що задумали,- визріє, збудеться,-
Новий рік,- значить щастя нове…
Тож він серце не сковує кригою,
Синій вечір у сивій імлі,-
Ніжність знову вертається дзигою,
Знову свічка горить на столі...
Ця казуїстика мені й самому до вподоби... Це,- значно добавлений вірш (два катрени) і трішечки змінений в дрібних деталях... А ТОЙ ВСЕ ТАКИ ДОБРАВСЯ ДО МЕТИ,- НЕ ЗАМЕЛО))))
ДОБРАВСЯ ДО МЕТИ,- НЕ ЗАМЕЛО)))) 
Як же я ... проморгав таку зимово-любовну казуїстику! Гарн, Яноше. Нагадує мені мої Дігтярі! 
