Ясла для віслюків – то різдвяна колиска.
Та чи кожні родини лишають
в історії слід?
... Від столиці сюди - кілометрів зо триста.
Електричка прямує на північ і схід.
Тут твоя, Маслюківська, мала батьківщина:
Хата ця, краєвид, що сніжок заміта.
Ти все маєш побачить моїми очима,
Я немов безперервно веду репортаж.
Батько кинув палить. Помудрішала мати.
Ще живий – он, стрибає– твій песик рудий.
Та на дрова, на жаль, довелося зрубати
Ту березу, що ти на весілля садив.
Може, так і судилося – доля ж скупая, -
- Щоб згоріли в огні деревина й гілки,
Бо до жінки твоєї один заглядає,
Ще й дарунки несе – для твоєї дочки.
Дуже прошу Тебе, милосердний наш Вітче,
Сім гріхів, як повір’ям обіцяно,
їм відпусти,
Хто серця зігріває, опалені двічі:
Від палкого кохання й гіркої біди.
Ярославець, Кролевець – наймення славетні.
Ці ледь видні з-під снігу цеглини стіни
Боронили колись Кочубеїв маєток.
А будинок згорів ще за тої війни.
Може, хоч древні вежі ще будуть стояти?
Хто їх звів, проти кого, в які
неспокійні літа?
Аби ти був живий, міг би, мабуть, сказати.
...Як тепер боронити ці села й міста?
По цехах бізнесмени корчують залізо.
Наче хто їх бомбив, всі в руїнах
містечка стоять.
А на площах збезлюділих на обелісках
Кожних прізвищ – по три, по чотири, по п’ять.
У селян і комбайнів, і коней так мало.
На полях, як заведено в смутні часи,
В людський зріст молоді деревця позростали.
Ти б сказав – тут спрадавна водились ліси.
А натомість дзвенять по лісах бензопили.
Деревина в ціні – дошки, брусся чи шпон.
Не зустрінеш тварин по дібровах вцілілих,
Повтікали, мабуть, за північний кордон.
Бачу я – саме тут умирає Вкраїна.
Не розквітне народ, у якого
коріння згнило.
Чи відродиться край від нової „Руїни”?
Що робить, щоб твоє не спустіло село?
Щоб до цих стариків повернулися діти,
щоб покинуті хати не вбила зима...
Ти б розважливо мовив: а ти що тут вдієш?
Хто це все планував, і тепер не дріма...
По далеких краях розлетілися люди,
як у вирій птахи – чи ж вернуться колись?
Ще п’ять років тому ти казав, що так буде,
Як сини голови в ліспромгосп подались.
Що ж, багато чого ти тоді передбачив,
Та не стало життя, щоб хоч дещо здійснить.
Хто ж зуміє дитині, і матері з батьком,
і країні, і світу тебе замінить?
Бачать всі, як Дніпро струменіє невпинно.
Та чи знає хто, скільки в криницях
спливає води?
Кожна слід у віках залишає людина –
Як нам мудрими стать, щоб читать ті сліди?
Є проблеми минущі й питання одвічні.
Хоч минають часи – і вони
не вирішують все.
Стукотить через ніч швидкісна електричка.
Палять в тамбурі, дим до вагону несе.
Оценка поэта: 5 Ваш вір наштовхує на аналіз історичниго досвіду існування колоній і метрополій. Можливо я свої думки, а мені заздалегідь здається, що будуцть перкликатися з вами, викладу більш широко.
Кузя Пруткова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Оценка поэта: 5 Рідкісний витвір від...(як же все-таки Ваше справжнє ім"я?) Російською я теж читаю, але все-таки рідною сприймаю краще. Десь у серці є регістр, налаштований на музику української мови.
Кузя Пруткова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за розуміння. А щодо мови - є вірші, які я зразу однозначно бачу певною мовою, цей - саме з них
Для мене цей вірш багато значить
Цей вірш для мене важливий
