Летять роки,
Біжать хвилини,
Життя іде,
А я стою…
Так дивно! Я не можу рухатися далі
Я ніби-то прикована до сталі
І день за днем зливаюся я з нею
От тільки не душею
І плаче бідная душа ,
А тіло все сміється,
Бо лиш вона, вона одна
Ніколи не здається,
Та марне сльози тії лити,
Бо ж хто вже порятує?
Ніхто не буде боронити,
Бо що для них вартує?
Чуже життя, чужі надії,
Чужії нездійснені мрії.
А все чому так?
Відповідь проста -
Навкруг, навколо, всюди, скрізь
У кожному панує пустота,
Яка підштовхує до сталі
І незважаючи на далі
Усі проходять пекла часові
І опиняються на дні
На дні суспільної моралі
Ми всі заручники її,
Отої сталі-аморалі.
