Ступаю у літо,
Як бранець ступає на плаху…
Не вмію інакше… а, може, інакше – не хочу!
Вбиваю в собі ( так прицільно!) сполохану птаху…
І вже забуваю –
у неба заплакані очі…
Ступаю у літо…
Вчорашній розгублений птах
Шукатиме неба сьогодні без стримку і міри…
І я відчуваю… так легко іде по слідах
Хтось сповнений смутку…
і, зрештою, повен зневіри…
Ступаю у літо…
Як бранець – востаннє на плаху…
Де кожна мадонна - сміється мені вітражами…
Де ти не впізнаєш в мені розчаровану птаху…
А зорі?!!.. а зорі мої – міражі…
міражі… міражами…
ступаю у літо.
і птаха співати ще вміє.
ще дні - наші дні! - не розмиті в калюжі дощами,
зелена надія в мені набирається сили
укотре здійснитись. і тане туман міражами...
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А де той, що в зиму сіганув. Було б краще, якби був позитиний фінал вірша! Міражі читача не задовольняють... Наталочко, жду оптимісточного продовження гарної серії Ваших шедевриків!
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
незалежно від того,куди він-"сіганув"..я ступаю-у літо а з міражів-сплету мереживо-для самих вибагливих читачів Дякую ВАМ!Олексо