І все так просто, що аж хочеться заскулити. Чи стати посеред дороги, опуститись навколішки, простояти безліч часу, розрубати себе вкров на дрібні частини, розірвати на шматки, якими можна хоть когось залатати, розібрати на дрібні деталі, щоб скласти по-новому. Щоб жити по-новому. Щоб просто відчувати, що ти живеш. Щоб моє "просто " було і справді простим, як двері!
І завити хочеться по-вовчому, але варто змовчати. Варто закрити свого рота, переламати пальці, щоб не почути голосу своєї Прив'язаності, не задихнутись у слухавку, "не зависнути" посеред розмови, не запищати від взаємності, якої ніколи не буде.
Розумію, що більше не сила. Але я витримаю. Витримаю, зціпивши зуби, закрившись у чотирьох стінах, напившись чарівної заспокійливої рідини, вдихнувши на півподиху, включивши улюблені акорди, які закатували мене до безпам'ятства.
"Я засинаю щоночі зі сльозами на очах",- почула я та замислилася. Золотко, я не знаю, що гірше: плакати у подушку щоразу, лягаючи до сну, чи не змогти заплакати зовсім, коли ти розумієш, що у душі штормить. І це такий свій, приватний, закритий для суспільства шторм, який боїться вириватися назовні. Який засів там на довгий час, облаштувався, "обжив" мене зі всіх сторін.
Вдячна, але мені не потрібно, щоб мене любили. Я не хочу бути причиною безсоння іншої людини. Я не хочу бути вірусом, на який захворіли. Дайте краплю розуміння та цінуйте те, що я для вас роблю. А решта... А решту залиште собі.
Сідаєш до столу та починаєш сповідь. Замість священика- зім'ятий аркуш. Випишеш усе, в чому вистачить сміливості зізнатися самій собі. Саме в цих справах я стаю куцим зайцем. Мені важко зізнатися, що залізні ворота до моєї душі розплавилися. Це вже не мій всесвіт, не моя безмежність, не мій прихисток. Так, звичайно, заходьте, це ж прохідний двір, чорт вас забирай! Присідайте, чекайте своєї черги. Скоро й у вас буде можливість зайнятися душевним вандалізмом.
Жити у своє задоволення, знати, що все буде чудово, не показувати свою доброту, набратися нахабства. Ці та ще тисячі твоїх настанов я вивчила напам'ять. Своїм мовчанням ти надав мені останні три уроки: не прив'язуватися, не принижуватися, не скулити. Знаєш, тиша, яка так і лилася із тебе, сказала мені абсолютно все. Я впевнена, що тисячі слів не змогли б донести це до моєї душі ніколи.
Тільки не посмій знову сказати, що реальність не така. Мої слова правдиві до останньої крихти!
Я не знаю, що буде через рік, через місяць, через день, хвилину, кілька секунд. Я не будую плани. Лише прокидаюся вранці з думкою, що краще б не прокидатися (пробач мені за набридливу тавтологію). Я просто застрягла під айсбергом. Потрібно плавити лід. Хоча б втекти від нього. Будь-якою ціною. Бути розфасованою по пакетах через холодну депресію, розкусати губи цілком і повністю, дожитися до божевілля, залишитися духовно-голою, схуднути на емоції, але якимось чином вдихнути життя.
Дзвони так часто, щоб я забувала твій голос, бо зараз він кричить дзвонами у моїй голові. По-моєму, саме від такого люди розсипаються. Я знаю, що розкисаю повністю, зависаю у тобі, заперечую правду. Точніше, знаю її, але не бажаю вірити. Ці почуття доводять мене до сказу.
Дякую за те, що дав мені усвідомити мої помилки. Дякую за уроки, які стали для мене молитвою. Дякую, що зміг витягнути з мене краплю ніжності. Дякую за те, що не відбулося. Дякую, що прикував мене до стіни та почав стріляти раніше, ніж перестало боліти.
ID:
594695
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.07.2015 21:02:28
© дата внесення змiн: 19.07.2015 21:02:28
автор: Луноокая
Вкажіть причину вашої скарги
|
