Я, мабуть, трішечки нетвереза,
І це, мабуть, трішечки некрасиво.
Я впилася сильно тим, що уже несильна.
І тавтологія з мене \"пре\"...
Їдеш порожнім потягом. Один. У гармонії з дорогою, пейзажами. Мовчазний, до страху чаруюючий ритм існує лише для тебе. Біла постіль, яка пахне спогадами та надіями. Дещо брудне вікно, яке наче намагається приховати реальність, захистити нас від розчарувань сьогодення. Двері якогось купе грюкають, наче серце, коли потяг неакуратно гальмує. Це зворушливе тук-тук, це страхітливе грим-грим.
Мабуть, ти зібрався у далеку подорож. Їхати не добу, не дві, навіть не п\'ять. Запасся обідом, легким сніданком. Все ще не можеш знайти розклад зупинок. Трішки лютуєш.
Тиша. Сам на сам. Жодна душа не сидить поруч. Лише сподівання потяга тебе зігрівають, впитуються у твоє нутро, стають частиною тебе, непомітною частиною. Порожньо, але несамотньо. Потяг турбується про тебе, надає кип\'яток, у якому будеш заварювати чай чи каву. Дивно, але саме там напої найсмачніші, як на мене. Сон найміцніший, а думки чистіші за кришталь.
Визираєш у вікно. Колія біжить, танцює. Дерева миготять. Деякі будинки привітно вітають твою персону незнайомого п\'ятисекундного гостя, проводжають білими хустинками. Їдуть інші потяги: товарні, пасажирські. Є і закинуті, які тривожно стоять у безпробудному щоденному похміллі.
Раптом вокзал. Звичайна станція. Ні, не твоя, не турбуйся. Така сіра і буденна, що аж нудить.
Поряд ще один залізний красень. Ох, як ж він дмухає! Сонце виграє на його коліщатах, краплі недавнього дощу стікають з криші додолу, наче піт з лоба. Перехоплює подих, усе всередині стискається! Усе так прекрасно, що аж не віриться. А людей там безліч. Всі красиві, усміхнені, сонячні. Закрадається думка, що варто пересісти до них. А чому би й ні? Справді, яка різниця, чим ти їдеш, коли не знаєш куди?
Спаковуєш речі, навіть не робиш останній ковток чаю, вибігаєш , щодуху переставляєш ноги, закидаєш валізу, застрибуєш у другий потяг і відчуваєш миттєву ейфорію. На мить думаєш, що знайшов дім, прихисток, розраду.
Тут все не так. Мабуть, зараз це сказано у хорошому сенсі слова. Немає порожнечі. Поїзд турбується про кожного пасажира. Наче велика черга з людей, що хочуть уваги, кип\'ятку, вигляду з вікна (варто зауважити, що ці вікна набагато чистіші, ніж у попереднього потяга). Постіль не біла, а кольорова, райдужна. Люди привітні, але потаємні. І (можливо, це мені здалося) дещо схожі один на одного.
Знаходиш собі місце. Твоє купе. Поряд 3 чи 4 пасажира. Некомфортно. Але знаєш, що виходу немає. Забуваєш про спокійні напої, обіди, сніданки. Від цієї метушні паморочиться в голові. Але ти стаєш частиною масштабного свята душі, веселощів, гри. Навіть відчуваєш щастя у певні моменти. Вечори не настільки самотні, руки стали теплішими, очі засяяли, з\'явилася впевненість у собі хоча б на час.
Надходить ніч. Почуваєшся дещо скуто, але це нічого, звикнеться. Радісний гул потяга заколисує тебе. Раніше ти не хотів впускати його у свою душу, але зараз відкидаєш страх, сумніви і піддаєшся натиску. Лягаєш спати. Так тісно. Раптом дуже тісно! Хтось залишив брудні шкарпетки, у когось щось розлилося, а там, у середині вагону (зауважу, що ти знаходишся десь на початку, бо це місце для тебе обрав потяг ) дехто жахливо хропе! Знаєш, що сходиш з розуму. Солодко відчувати на собі чари залізного прихистку, але помахів чарівної палички стає все менше і менше, менше і менше. Залишається мізер, крихта, частина, а потім прихильність доходить до абсолютного нуля за Цельсієм, Кельвіном, Фаренгейтом. А що ти хотів? Адже багато людей поруч, і їм теж потрібне місце для ночівлі, тепло, якого не вистачить на всіх.
Живеш день, другий, третій. Їдеш, їдеш, їдеш. Весело, радісно, ще трішки гріє. Але в одну мить помічаєш, що тобі мало простору, мало повітря, мало уваги, не вистачає ритму, який належав лише тобі, адже зараз ним задихаються й інші також. Колії танцюють не приватно, а публічно. Для всіх цих красивих людей. Будинки не здаються такими привітними. Від галасу, яким пропах увесь потяг, згортаються вуха. Не віриш жодному стуку, боїшся кожного стуку...
Збираєш волю у кулак, востаннє не задумуючись п\'янієш від гулу, бо відчуваєш, що вже кінець. Тихо витягаєш валізу, проходиш до тамбуру, чекаєш. Повільніше. На першій ж станції вибігаєш, стоїш, віддихуєшся, наче пробіг марафон, відчуваєш такий нестерпний біль, наче душа тобі завдала тисячу ножових зсередини, думаєш: \"Яке ж пекло!\" Саме так. Пекло!
Валіза понівечена чужими ногами, ти теж не у найкращому вигляді. Стоїш на самоті. І як тобі? Холодний перон і тиша, яка оглушує. А десь там, позаду, твій порожній потяг з брудними вікнами. Ні, він не образився на те, що ти щосили помчав за новими враженнями, адже він любить тебе. Щиро. Так, тихо, спокійно, без галасу, без крику. Пригадуєш, що у ньому ти відчував себе краще, ніж будь-де.
Повертаєшся до знайомого (я б сказала, що рідного ) купе.
Замислюєшся. Без улюбленого кип'ятку, без брудних вікон, без постілі із запахом ти- не ти.
Найкращі потяги не бувають занадто людними. Найкращі спокутують єдиних. Одну душу, що старанно їде до кінцевої. Розумієш, що бути одним із декількох пасажирів (якому не надають належного комфорту) гірше, ніж бути одним на всі вагони.
Не бути\"одним з...\"- моя настанова.
Сподіваюся, що ти у своєму потязі. Перевір сусіднє купе. А раптом...
ID:
597930
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.08.2015 16:27:48
© дата внесення змiн: 08.08.2015 22:06:54
автор: Луноокая
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сумасшедшее попадание. Браво.
