Ти така безнадійна – гостріша усіх жалів – й здичавіла до краю, та хочеться бачить знов.
І коли б-то я міг – не спускав би тебе з колін, напував би щовечора м'ятою й полином, щоб гірчили цілунки, а з ними – і вечори.
Втім, торкнутись вустами – чи стане на те зусиль? Бо хотів оспівати – забракло щемливих рим, бо хотів дарувати (що хочеш, лише проси!) – ти ж уперто мовчиш – хоч благай тебе, хоч ридай, – кожним рухом своїм – невимовно-білявий біль, кожним усміхом – лід, сизий дим і плинка вода.
І якби ще знаття (або слово твоє): звідкіль і для кого така заніміло-чужа, і чом я до тебе тягнуся й тобою живу, коли і дивитись на тебе – палити себе в ніщо, а ловити твій погляд – ковтати гіркий полин, наслухати мовчання – молитись на гострий жаль, а цілунками марить – кусати у кров вуста і питатись: чия ти, коли вже мені чужа?
Ти така безнадійна, що й сам безнадійним став.
