Так боляче не було вже давно,
Згадалися минулі всі невдачі,
Вона вдає, що їй знов всеодно,
Та це брехня, щоночі вона плаче...
Причину сліз не знає ні душа,
Бо боляче й самій собі признатись,
Що знову залишилася сама,
Що знову хоче відчаю віддатись...
Для всіх вона така як і завжди:
Усміхнена, щаслива і безжурна,
Все в неї добре, жодної біди,
Та на одинці часто вона хмурна...
Бо сам на сам нічого не вдає,
Немає що й кому тоді доводить,
Сльоза́м свободу лиш тоді дає
І думці тій, що з розуму так зводить...
Про те, що могло бути все не так,
Про те, що це вона у всьому винна:
Що в той момент не зрозуміла знак,
Який тоді відчуть була повинна...
Та не відчула,все пішло на дно,
І знов в житті одні лише невдачі...
Вона вдає, що їй знов всеодно,
Та це брехня, щоночі вона плаче...