Венера сходить рано,
Приблизно, о шостій.
Будильник вимкне і встане,
Вийде в космічний простір.
Розчеше русяве волосся,
Туману ковтне із чашки,
І посеред всесвіту боса
Поправить зорі – ромашки.
Засяде в туманність нетбуку
Творити барвисті наднові,
Із радості, та із розпуки
Сплітати шляхи веселкові.
І шити нові сузір’я,
Для ангелів - світлі шати,
Квітчати небо - подвір’я,
Похмурі хмарини прати.
Венера засяє яскраво:
Зігріє серця, потішить.
Вона любить ніжні трави,
Тварин і дітей колише.
А ввечері сходить додолу,
І чай розливає родині,
Прикличе гостей до столу,
Здивованих зірці – ґаздині.
Про що ти мрієш, панно,
Лягаючи в свою постіль?
Про той палац і ганок,
І дні що минали поспіль?!
Забудь, закохайся, Венеро!
Люби до нестями знову.
Минуле – то лише химери,
Моя золота, світанково!
