Чомусь мовчу, багато літ мовчу.
Пливуть літа, як води швидкоплинні.
Зигзицею у Хухру прилечу,
Щоби вклонитись школі, як святині,
Босоніж знов по росяній землі
Іду – в тривозі серце завмирає,
Де ви, мої довічні вчителі?
Чи всі ви тут, чи вже когось немає?
Нап’юсь степів цілющої краси,
Та не затихне, не засне тривога.
Хвилююсь досі рідні голоси
І кличе в далеч Пилівська лорога.
Всього бувало на стежках крутих,
Життя нас терло, м’яло, часом било…
Святі обличчя вчителів моїх –
Немов на хвилях збурених вітрила.
Чи зберемось докупи, як сім’я,
Чи нам погоду подарує днина?
І відчуваю з подивом, що я –
Уже немолода – в душі дитина.
Вертаюсь в юність, в молоду красу –
Мене там розуміли, шанували.
І ніжність нерозтрачену несу,
Яку мені так щедро дарували.
Там Ярославни коси золоті
І щирий сміх, і, наче пісня, мова…
Наставники – уважні й молоді,
І я – така щаслива і святкова.
…Знов відчуваю: б’ється пульс землі,
Дзюрчать струмки в глибинах, ледве чутні.
Схиляюсь перед Вами, вчителі, -
І голоси вчуваю незабутні!
