Що ж ти, народе, притих?
Добре тобі, не болить?
Йдуть із життя твої діти-
Ще не розпущені квіти.
Гинуть, за що? Не питаєш?
Може вже й слова не маєш?
Глумляться з тебе кати-
Ти вже не маєш мети?
Подих смертельний, Майдан,
Знов захотів ти кайдан?
Легко у них тобі йти?
Де? До якої мети?
Чом упускаєш свій шанс?
Воля, життя або транш-
Совість твою продають,
Глумляться з тебе
Й плюють:
В очі, лице- твою душу,
Кажеш- що є, так вже мушу
Долю гіреньку свою
Жити на своїм віку.
Ні, ти нічого не мусиш,
Доки той хрест свій не зрушиш,
Не віднесеш його в даль-
Згине вся біль та печаль.
Діти свої захисти-
Від смерті, від злої біди,
Їм би лиш жити та жити,
Вірно Вкраїні служити.
Ти спиш, ну а смерть не дріма-
Приходить і їх вже нема,
Найкращих з собою веде-
Ніколи вже цвіт не сцвіте.
Цілком слушні слова! Та вже народ стрепенувся і вибрав свою дорогу... 
