Збирав в траві сполохані монети,
Ховав під груди пригоршні тепла,
Фрагменти весняні, з її сонетів,
Вдихав із зовсім юного зела.
У піжмурки з промінням лоскітливим
Побавився, та й — дружня нічия...
Привабливим був світ, а не звабливим,
Крізь легкість миті вільна течія.
І вітерець не пустував надмірно,
Світлинку зіпсувати не посмів,
Все озивалось навпрочуд покірно,
Тремтливо навзаєм, без зайвих слів.
В обіймах зігрівала мене тиша,
Я обіцяв секрети зберегти
І марив, що ніколи не залишу,
Та знав, вже час іти,
Вже час іти...
