БУР`ЯН.
Сонце було у душі щоденно.
Майбуття блищало ніби скло.
Вірилось: все буде в нас напевно
Щастя, радість, віра і тепло.
Та недовго сяяла погода
Раптом обгорнула все пітьма
Ухопила, мов хижак, за горло,
Горя незагойного зима…
А літа такі дістались довгі:
Аж піввіку тягнеться линва…
Сіялось щоденно зерно-слово,
Та злиденні видались жнива…
Чом отак? Невже був недолугим,
А чи, може, засмоктала лінь?
Чи роки без раю, без подруги
Назавжди наклали свою тінь
Як тенета вічної скорботи,
Що глушили порух на вірші?
Ні! Не лінь. Був всі літа в роботі.
А слова… збирав їх «для душі»…
Все таємно… соромно, бач, було…
Весь той біль прожитого життя…
Нащо те показувати людям,
Нащо їх знайомить з почуттям,
Що тебе усі літа катує
І яке коханням не назвеш?..
Вже тебе давним-давно не чують,
А ти й досі думками живеш,
Які просто видаються зайві
В сьогоденні бідного буття!
Так було… по рік передостанній:
Душу струсонуло почуттям.
Не колишнім, а не знано новим,
Коли вже нічого не чекав…
Чи то погляд… чи проста розмова…
Чи життям згорьовані вуста…
Щось в цій жінці було незвичайне,
Не вкладалось в рамки: «як усі»…
В глибині очей яскріла тайна,
Цілісність чудової душі
І якась уроджена шляхетність
Підкупала, ворожила в ній.
Дивувала виняткова чесність
В дійсності брехливих наших днів.
Зустрічі частішали… хвилини
Пролітали мов єдина мить…
І душа самотньої людини
Потяглась до неї мимохіть.
Став себе ловити на тій думці,
Що здурів! Що втратив ясний ум.
Нащо ти потрібен оцій жінці?!
А ночами – неспання і сум…
Німий відчай: не змінити долю…
Надто пізно зустріч відбулась.
І таємне вирвалось на волю:
Сорому загата прорвалась
І любов нестримною рікою
Розлилась в бурхливому вірші…
Раювали в цьому ми обоє:
В почутті зріднілі дві душі.
Так було, аж поки злоязикі,
За брутальні плітки не взялись.
Між людей: сусідів або близьких
Слухи, пересуди потяглись,
А у неї діти вже дорослі…
Малі внучки… та й не ті літа…
Та і я, - дивак старий, бездомний…
Нащо їй подібна срамота?..
І розпалось!!! Начебто, як друзі…
А насправді, поміж нами клин.
Я тепер як той бур’ян на лузі:
Посивілий, знічений полин.
Жовтень 2013 рік.
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Віталію, Ви маєте рацію: Поети - це стан душі, коли вона у цьому світі живе ніби з оголеними нервами: нічого для неї просто так не минає - ні прожите, ні сьогоденне...
Дякую Вам! За нас!!!
"незнано"; "не змінити долі"; "страмота"; не скрізь правильне римування; вірш змістовний, гарний
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Прокрустове ложе правил та благозвучності не завжди в ладу з емоціями... тож пишеться по-життєвому, як іде... Пробачайте вже... А за оцінку вірша щиро вдячний!
Петре, Ви надзвичайно талановитий! Пам'ятайте про це і не впадайте в розпач. Людина не може мати всього. Віриться, що описане трапилося з Вами. І це добре, що Ви пізнали справжню любов. А злі язики - це наша реальність. Як правило, від неї страждають люди совісні і добрі. Ви іншим стати вже не зможете.
Прекрасний Ваш вірш, обираю собі.
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якщо по-правді: то я себе Поетом ще не бачу. А розпач... що він мені поможе?! Мене ця Людина вмолила боротися за життя, аби не покидати її в цих днях. Люди не дають, та ми любимо...
Дякую Вам за співчуття, за підтримку, за високу оцінку!