Коли відчинить час свою таємну браму
І частокіл зневір порушиться,впаде,
Я впевнено ступлю на сходинки до храму
Святої простоти. І спокоєм зійде
Земний останній день непевного блукання
І праведних прозрінь настане перша мить...
І посмішка німа застигне ,мов зізнання,
В минулій глупоті.І сором відболить...
І стану я тоді незрозуміло тихим,
На ярмарку суєт - відвертим як дитя.
І зболена душа заллється срібним сміхом,
Що висоту торкне луною каяття...
Колись відчинить час свою таємну браму,
І вільно, на крилі, полине серця птах.
Лишилося фінал у тривіальній драмі
Завісою з небес завершити в очах...
