83. Кохалися у творчості
05.12.2016* 16:40
Коли рівно рік назад я почав цю розповідь, то і гадки не мав, що вона розтягнеться на рік, а тепер бачу: довше буде, це – перше, а друге те, що я не думав, що вона буде значно ширша у трактуванні суті чоловічої любові, адже вона починалася як парадоксальність чоловічої любові стосовно жінки.
Зі мною українська мова пошуткувала, адже в ній слово «любов» має вельми широкий спектр застосування, адже можна говорити, що ти любиш батьківщину, дружину, дітей, свою роботу, шашлик, бити байдики і так далі. Тому зовсім не випадково, що я непомітно перейшов у своїй розповіді на сферу розширеного застосування цього слова.
В українській мові є ще слово «кохання», яке має значно вужчий зміст застосування, адже не скажеш, що кохаєш батьківщину, дітей, свою роботу, шашлик, бити байдики, але скажеш, що кохаєш дружину, жінку, дівчину. Таким чином, слово «кохання» є інтимним, чуттєвим еквівалентом слова «люблю». Та мені доводилося чути вираз: «він/вона кохається у творчості». Вельми інтимний і точний вираз.
Так от, 2009 рік став для нас саме роком, коли ми троє почали кохатися у творчості. А вершиною цього був наш відпочинок в Шишаках Полтавської області.
Але тут слід зробити два відступи в бік від головної теми моєї розповіді.
Не пам’ятаю, чи говорив я вже про нашу родину, як про родину художників. Якщо так, то прошу пробачення за повтори.
Все починалося з нашого з братами батька. Він був, як по мені, дивовижно талановитою людиною. Народився в селі на Поділлі у 1903 році, був наймолодшим в багатодітній сім’ї, в школу не ходив взагалі, але мав мрію бути машиністом паровозу, тому в 16 років самотужки підготувався і здав екстерном іспити за 6-й клас, бо саме це обумовлювало тоді вступ у школу машиністів, і яку закінчив, здається в Козятині. З нашою мамою вони зустрілися в будинку відпочинку в Корсуні.
Коли почали жити подружнім життям, то виявилося, що він самотужки засвоїв живопис маслом, а я, коли мені було 4 роки, миттю приєднався до цього процесу: коли батько написав портрет мами та свій і поставив їх сушитися, то я вельми майстерно мізинцем зробив «бліки» на очах, за що був покараний – батько поставив мене на крупу у куток, дав в руки книгу, щоб я тримав її, вимагав, щоб я просив пробачення. Закінчилася екзекуція просто: через півгодини я втратив свідомість, впав і між моїми батьками була грандіозна сварка, про яку так любила розповідати моя мама, показуючи якою скотиною був наш батько.
Художню роботу батька я бачив вже у дорослому віці, коли на зворотному шляху із мандрів по Західній Україні в 1964 році заїхав до батька в Ківерци, де він жив. У нього були золоті руки і він був господарем – будинок побудував сам, мав в садибі курей, качок, кроликів, ондатри і ще якихось птахів. Але найбільше враження на мене справило інше.
Зі словами: «Пішли, я покажу тобі мою майстерню» він завів мене у пусту кімнату, на одній стіні якої була розташована копія картини «Альонушка» Віктора Васнецова. І я очманів: копія була зроблена в манері пуантилізму, видатним представником якого був Жорж Сера. Копію мій батько робив без пензля, ставлячи кольорові точки видавлюючи крапками фарбу із тюбиків.
А далі вже була проста генетика, в результаті чого художниками стали: я (при фаховій освіті архітектора), мій молодший брат Микола (закінчив Республіканську Художню школу та Київський художній інститут), його донька Марія (закінчила Художку), Моя донька Оксана (Художка і Київський художній інститут), моя донька Леся (Художка і Інститут легкої промисловості, дизайнер по одягу), мої сини Світозар і Дарій (закінчили Художку і вчяться у вузах на художників). До цього слід додати, що Наталія, дружина Миколи, закінчила все разом з ним, що чоловік Оксани теж закінчив Художній інститут, а їх син Данило теж вчиться у вузі на художника. Щоб подивитися роботи Оксани і Лесі достатньо в Гуглі забити їх прізвища та ім’я, про інших в такому випадку буде менше відомостей.
То скільки в нашому роду художників? Рахую: 10.
І саме входження моїх молодших синів у генетичне закріплення цього таланту обумовило в 2009 році наш відпочинок.
Тут треба зробити другий відступ від головної теми моєї розповіді.
У 80-х роках минулого століття в країнах «демократичного табору Радянського Союзі» з’явилася мода: інтелігенція почала купувати будинки в сільських населених пунктах, щоб мати друге житло – для відпочинку та творчості. В ті часи можна було вільно підписатися на фахові журнали, то в архітектурних журналах Чехословакії я зустрічав статті про це. Наприкінці 80-років ця мода докотилася до України і багато художників, особливо ті, хто був вільним художником, і архітекторів кинулись купувати хати в різних областях України, щоб мати собі гарні майстерні. Для киян особливою принадою була Полтавська область.
Наталі, яку ми досі називаємо в роду Нелою, купила таким чином хату в районному центрі Шишаки, Полтавщина. Це відбулося в 1991 році, коштувало це їй 6000 карбованців, помірні гроші як на той час, вона встигла це зробити до розвалу СРСР, а зразу після розвалу його така хата вже коштувала 100 000 карбованців.
Кожний рік вона і мій брат Микола, теж художник, ви ж пам’ятаєте це?, разом із сином та донькою виїздили туди на ціле літо і привозили потім до Києва якийсь врожай з городу та купу творчих робіт.
А у 1996 році вони взяли на сімейний підряд оформлення церкви в Яреськах село недалеко від Шишак. Спочатку, в 1996 році, був зроблений іконостас а у 1997 році вони розписували стіни.
Коли я приїхав до них в Шишаки вперше, то був приголомшений рельєфом місцевості, немов от-от почнуться гори, і суцільним масивом лісу, який було видно аж до самого обрію, який охоплював весь краєвид зліва на право і навпаки.
Дивовижно чисте повітря, низькі ціни порівняно з київськими, якість продуктів вище всяких похвал, ліс, річка Псел, яка довгий, час була еталоном чистоти ще в СРСР, простота відношень між людьми…
Отже, ми приїхали в Шишаки.
Майже 2 місяці ми жили, кохаючись в мистецтві і відчутті себе вільними художниками.
Серед великих дерев грецького горіха, що досі ростуть на цьому подвір’ї, ми поставили маленьку туристичну палатку, ту саму, в якій ми у 1993 році з майбутньою мамою моїх синів були в медовий місяць на Дніпрі в Дубках, Нам не було тісно спати втрьох, я спав посередині. Прокидався рано, десь біля 7:00, а хлопці спали, як правило аж до сніданку, який був десь біля 9:00. Спати в палатці було неймовірно солодко.
Після сніданку, як правило, Нела вела нас малювати якийсь пейзаж, благо куди не подивись все було красивим, сама бігла поратись по господарству і тільки час від часу прибігала контролювати роботи хлопців.
Потім – обід, інколи походеньки на річку чи до центру з якоюсь метою.
Вечеря проходила святково – обов’язково якась нетрадиційна їжа, але натуральна, по стакану червоного вина, обговорення малюнків та подій дня, сміх, веселощі і, нарешті, ховалися у палатку заради того, щоб дивитися на ноутбуці наступну серію «Зірковий крейсер «Галактика»», для чого я зробив тимчасову проводку електрики з хати до палатки.
Часто перед тим, як зануритися у фантастику, ми гуляли околицями. Бо красоти краєвиду нас причаровували. Через два-три дні ми з Нелою, поки хлопці спали, ходили на базар в центрі селища і, на моє здивування, це було робити не так просто, бо треба було іти весь час по горбам уверх/вниз.
Мене радувало те, що хлопці гарно і охоче малювали, що, безумовно, було заслугою Нелі, адже вона дуже гарний художник-педагог, має навіть своєрідну спеціалізацію: досі готує успішно випускників середньої школи і навіть Художки до вступу у вузи, де готують художників і дизайнерів, архітекторів.
Цей відпочинок так нам сподобався, що у 2010 році ми знову були в Шишаках. Але на цей раз нас туди віз не потяг та автобус, а Бажен на своїй автомашині – йому з Анею було цікаво зробити таку подорож.
Той самий розпорядок дня, та саме палатка, тільки тепер ми дивилися серіал «Доктор Хауз» - я знову закупив багато касет із серіалом, малювали ми ще завзятіше: я почав малювати масляною пастеллю, а сини окрім акварелі почали малювати вугіллям, сангіною та кольоровими акварельними олівцями. І знову ми гуляли по околицям селища – нас причаровували не тільки краєвиди, а і
назви: одна із околиць мала, наприклад, назву РакоСіч.
Хлопцям було ще веселіше, ніж минулий раз, бо приїхала онука Нелі з подругою, вік у них був щось середній між віком Світозара та Дарія. Небога Мар’яна на рік старша від дяді Дарія! Хоча це не страшно, адже у нього є племінник старший від нього аж на 20 років!
Забирав нас додому теж Бажен на автомашині і їхали ми з пригодами: авто поламалося, його лагодили, потім ледве добралися до Баришівки, тоді Бажен вночі підняв по телефону у Києві свого приятеля і той приїхав, щоб тягнути нас «на шнурку», а коли це дійство почалося, то в 4:00 звідкілясь винирнув скажений гаїшнік і оштрафував нас за перевищення швидкості при положенні «на шнурку». Так що наш відпочинок тоді закінчився пригодою.
Але я був неймовірно задоволений: мої сини два роки підряд приносили до Школи гарні роботи, які повинні були робити за літні канікули. І за багато років був я задоволений собою, бо зробив більше десятка цікавих художніх робіт. Досі час від часу з гордістю їх розглядаю.
ID:
705109
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 06.12.2016 19:08:59
© дата внесення змiн: 07.12.2016 16:38:45
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
