Ти думаєш: я віру втрачу,
Заплаче літо і зима?
Та маю горду, сильну вдачу,
І сподіваєшся дарма.
Думки я вичищу до блиску,
В кімнатах квіти всі поллю.
Чи ж мало треба мати хисту,
Щоб зрозуміти: я люблю!
Люблю себе! Ай лав і амо!
А, значить, я люблю весь світ.
Промінчик тулиться так само,
Світанок сяє аж: «Привіт!»
Кайдани спали, чуєш? Скеля
Звалилася з моїх плечей.
І диха радістю оселя,
І на порозі – ювілей.
Хоч страх мене чіпає кігтем,
То смуток грудочки жбурля,
Та буду йти я, буду бігти,
І плечі буду розправлять.
Бо віра є! А в неї – крила,
Рядків пахучі острови.
А я ж тебе… Як я любила!
Та то в минулім. День новий
Мені підносить незбагненні,
Якісь незвичні відчуття.
Є діти, внуки, сонце в мене,
І все – для справжнього життя!
Чудово: то і є щастя! 
