Ми трималися за руки та поспішали вузенькою стежиною до поля. Дивно, але саме в полі ми відчували себе захищеними. Тут нас ніхто не зможе побачити, щось сказати, образити, бо колосся пшениці завжди нам дають притулок.
Ось воно поле-полечко! Сонце стирчить розжареною жовтогарячою цяткою на небі. А небо! Яке ж воно високе та недосяжне! Білі хмаринки кружляють, пливуть, снуються собі по небу. Я перевожу свій погляд на тебе і розумію, що твої очі такі ж, як і небо. Тоді думаю, що то колись в них потонула небесна блакить. Твої руки зривають волошки, ромашки, дзвіночки. Їх тут так багато! Вони переплітаються з золотим колоссям пшениці, обвивають її тонкі стебла, не дають розростатися. Та все ж вона тут цариця, бо пшеничне поле неможливо осягнути. Куди не кинь оком – всюди золото пшениці. А ще навкруги тиша. Беззвучна тиша, бо немає тут нікого крім нас. Лише іноді високо в небі пролетить яструб, а ми почуємо, як його крила розсікають повітря і б’ються об його пружнє тіло.
Ти вже зібрав букет польових квітів, підбіг до мене, пригорнувся і немає нікого щасливішого за нас на цій планеті. І свідок цьому – поле... Ми ще довго будемо тут стояти, а потім, коли сонце почне забирати від нас своє тепло, ти скажеш, що пора додому, а я ще раз подивлюся на широке поле і пообіцяю тобі прийти сюди завтра.