Маріам вісімнадцять. І в неї красиві ключиці.
Їх не видно із-під хіджабу,та неважливо.
Вона не дуже добре готує,а тільки вчиться
А ще,по дорозі додому зненацька потрапила в зливу.
Маріам – красуня,у неї усе як треба
Їй деякі заздрять,сім'я – повна чаша,гроші,
Добробут,здається,падає їй із неба,
Безбідне життя,гарний дім,чоловік хороший.
Весела й привітна,жартує все без кінця
Сонячні зайчики бризкають з-під повік
І ледве помітно,що радість зникає з лиця,
Коли до кімнати заходить її чоловік.
Фархадові сорок два і він міцно стоїть на землі
Йому не страшні президенти і королі
Він про всяк випадок любить покаятись в злі
І щедро жертвує на мечеті.
Фархад звик наказувати й гнобити
За непокору він інколи ладен вбити
І без сумнівів,міг би це і зробити
От тільки не звик любити.
Пізнього вечора золото не рятує
І коли в дім закриваються щільно двері
Все всередині бореться і бунтує,
Розливаючи страх в павутині артерій
Маріам тихо здригається від плачу
Кожен удар – болючий по тілу протяг
Головне,не кричати,головне,щоб ніхто не почув
Все інше,не страшно,все інше закриє одяг.
Бо жінка покірна,мовчати, і очі вниз ,
Вона ж із ребра,як кажуть.на жаль,не з серця
Те й роби - підкидай у сімейне багаття хмиз
І не сип чоловікові в страву багато перцю.
Маріам вісімнадцять. В неї трохи кровить плече
І солоні потоки висохли на щоках
Того вечора вона вирішує,що втече
І ховає подалі вже звичний нестримний страх.
Ранок сонцем в вікно залізе
Простягає свої промінці
Маріам вже пакує валізи
І стискає квиток в руці.
