О, скільки бачила земля
І Боже небо звідтіля,
Де Сонце, й зорі, й ясен місяць,
Як чужоземці її місять!
З далеких, сивих тих віків
Випробування ж бо які
Їй пережити довелося!
Сивіло у людей волосся
Від тих важких випробувань.
Але народ не забував,
Хто він і де його начало,
Терпів ті муки незвичайні,
А власну віру вперто ніс.
І з-під історії коліс
Вихоплював знання і досвід,
То ж користуємось ще й досі
Свароговим календарем:
По ньому сієм і орем,
П'ємо ми чудодійні соки,
Короваї печем високі,
Шануємо Великий день,
Коли Весна-красна прийде,
Землі і Неба шлюб освятить –
То для слов'ян – найбільше свято.
А коли птахи до гнізда
Верталися, радів ґазда
Їх першій пісні і роботі,
Хоч жив тоді щодня в турботі:
Садив і сіяв, і моливсь –
Таке життя було колись.
А літнє свято наближалось,
Тоді до купи всі збігались, –
І Бог Купайло у вінку
Благословляв їх на таку
Незвичну ніч, де очищались
Вогнем, водою обмивались,
Шукали папороті цвіт.
Чарують звичаї ці світ
І досі. Як радіють очі
Сварога, що тієї ночі
Закріплював щасливий шлюб,
Щоб кожен у житті був люб,
Щоб всі здорових діток мали,
Богів своїх щоб шанували!
І знову праця допізна,
Щоденна, але кожен знав,
Як сніп останній дожинають,
В червоні стрічки завивають
Й несуть до хати «дідуха».
І радість вже не затуха.
У Спасівські свята багаті
Гостили маком, медом в хаті.
У свято Матінки Землі,
Де на осінньому зелі
Жовтіла ковдрою Покрова.
І змішувались різні крові
Під час весільної пори.
Горіли очі в дітвори,
Біля воріт коли ставали
І наречену продавали.
Біля порога на землі,
У житньому тоді зерні
Монети, повзучи, збирали
Навперебій. І зберігали,
І хвасталися, хто як міг.
А танцювали вже… без ніг…
З сніжком приходило Видіння,
А з ним і різне рукоділля.
Тут видно зразу, хто який.
Як вишивали рушники,
За ниткою теж слідкували,
Чи легко слалась, чи сукалась,
Бо ж доля буде теж така
Нерівна, вся у вузликах.
У всіх вона є невідома,
Тому вшановували й Долю,
А та з-за зірки визирала
Й життєву нитку тихо пряла,
Й хоч долі свято непросте,
Та мова буде не про те.
А хочу повернутись знову
До того, шанувать як слово
В житті людськім і берегти.
Бо розучились я і ти
Ним дорожити. А тримали ж
Ще наші пращури і мали
Від того шану у Богів,
Тому нащадкам і боргів
Ніяких теж не залишали,
Крім заповітів на скрижалях:
Любити й берегти свій край,
Щоби потрапити у рай.
А перепусткою там стане
Свята земля, яка пристане
До тіла білого твого,
Коли на захисті свого
Стоятимеш ти роду. Й пальці
В землиці будуть теж від праці.
Це справді мудрий заповіт –
Якби ж виконував це світ!..
23.12.2012
Ганна Верес (Демиденко).
Чудовий екскурс в історію, землячко! Треба повертати древні святині та традиції дохристиянської доби... 
Обираю 
