Золотисто-жовту пектораль
Зодягла на себе диво-осінь,
Кличе мене з хати ця пора,
До її краси торкнутись просить.
По розкішно-сивих споришах,
Обережно з трепетом ступаю,
І здалось, немов моя душа
Росами-краплинками стікає.
Пригублю холодної роси
Із долонь безвітряного ранку,
А згори – небесна сіро-синь
Привідкриє сонечку фіранку.
Й попливе воно легким м’ячем,
Мов по морю, чистим небокраєм,
А під ним – журавлики ключем
«Кру» своїм ранкову тишу крають.
«Прощавайте», – посилаю вслід,
Хоч за ними ладна теж летіти.
Так уже влаштований наш світ,
Що ми всі Землі цієї діти.
17.02.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
"Вже летять у вирій журавлі,
І несуть вони печаль на крилах.
Відлітають, мов роки мої,
І ніщо їх втримати не в силах....
Буду я чекати вороття.
Прилітайте, журавлі крилаті.
Боже, збережи наші життя,
Щоб могли весну ми знов стрічати...".
Хоча ми діти-Землі, частенько хочеться піднятися у височинь, у вирій і полетіти подалі від земної суєти і проблем, подивитися на красу нашої землі із небес.