Уже не паморозь – сніги
У мами в косах,
Коли всім літо навкруги,
Для неї – осінь,
Коли давно вже на крилі
І діти, й внуки…
Стоять портрети на столі…
Полин розлуки
Ковтає мати день і ніч,
Тікають сили.
Бентежить серце дивна річ:
Дочка із сином,
Котрі забули джерело,
Що їх тримає.
Може, й життя їх не вдалось –
Любові мало?
Найбільша мамина печаль –
Невдячні діти,
Коли життя – не розпочать
І вже терпіти
Немає в матері снаги,
Й нема бажання.
Не раз вже сходили сніги –
Немає шани
До тих, життя хто дарував
І ніжну пісню,
Від себе часом відривав,
Старався, звісно,
Щоби не гірш, щоб нарівні,
Як людські діти.
Туди завжди лише вповні –
Порожній – звідти.
А вслід – гіркі, меткі слова,
Малоприємні.
І серце кров’ю залива
Від дум таємних:
Чому так випало мені?
Чия провина?
Слова чекались чарівні–
Образ лавина.
І болем повниться душа,
Німа – ридає.
Він і на мить це не лиша –
Роки гортає,
Сутулу старість ген несе
Ще й одинокість.
Для мами діти – то є все,
Геть власний спокій.
І пада моршкою печаль
На лоб, під очі,
Немов тавро, немов печать –
Біди то почерк…
Найбільша мамина печаль –
Невдячні діти,
Й коли життя – не розпочать…
То ще терпіти?!
28.06.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
Як не гірко нам буває жити, але завжди треба знаходити сили, які нам дадуть можливість, хоч на мить відірватися від земних проблем, нашого буття, суму, думок... Дуже зворушливий вірш!
Справді так воно є у житті. Це крик душі! Я щодня це бачу, тому що матерів здають в сиротинці, коли з них вже нічого взяти, а доглядати - це подвиг душі. Дякую
