Матусю, рідна! Як я завинив!
Про це збагнув коли тебе не стало.
Слова пестливі скупо говорив,
Та і в любові признавався мало.
Чомусь пручався коли ти мене
До себе намагалась пригорнути.
Матусю рідна, матінко , нене,
Як я хотів би час той повернути.
Тебе я пригортав би до грудей
Щоб ти любов синівську відчувала.
Ти найрідніша із усіх людей,
Дала життя і душу віддавала.
Недосипала, не покладала рук,
Та все встигала, дома, на роботі.
А крик душі і біль фізичних мук
Завжди були заховані в турботі.
Для кожного знаходила хвилину.
Потрібне слово у потрібний час
І так раділа коли всю родину,
За стіл садила, пригощала нас.
В щоденних, вічних клопотах своїх,
Старалася усім нам догодити.
А ми чомусь не бачили як сніг,
Вже взявся коси твої порошити.
Були в своїй байдужості сліпі,
Коли тебе не стало – зрозуміли,
На вдячність і слова були скупі,
Занадто пізно ми про це прозріли.
Тож просимо прощення в молитвах,
Лунають щиро каяття спізнілі.
Від слова МАМА гірко на губах,
Зрадливо губи терпнуть занімілі…
25.12.2017 р.
І боляче розуміти це тепер, що пережили наші батьки і через які поневіряння пройшли.А виховання було таким, що проявити ніжність до батьків, було проявом чоловічої слабкості... Я маю на увазі суспільне виховання...
Це правда, пане Мирославе. Розуміємо, коли вже пізно.
