На початку серпня в нашому селі Красному відбулося свято під девізом «З любов’ю до людей». Ідучи зі свята додому, мене обігнав на своєму авто мій давній учень Сердюк Віталій Андрійович, що зараз проживає в м. Яготин, впізнав мене, зупинився, привітались, розговорились. Я пожартував: «А ти ще не на пенсії?». На мій подив Віталій відповів, що вже 9 років пенсіонер. Виявляється, що в 2014 році знятий гриф секретності про участь наших воїнів у військових конфліктах на територіях інших держав. Розповів, що двічі по 9 місяців приймав участь у військових діях у Анголі, має дві солідні державні нагороди і отримує за сучасними мірками непогану фінансову підтримку. Я порадувався за Віталія і подумав: а чи не пора зняти гриф секретності з того, як я потрапив у Яготинський район?
Почався вересень 1961 року. Всі курси, крім 5-го, були відправлені на сільгоспроботи в різні села, а 5-1 курс фізмату Київського педінституту був розділений пополам і першу половину направили викладати фізику й математику в різні райони Київщини в зв’язку з великою недостачею вчителів цих професій, а другій половині авральним способом вичитували всі предмети за 5-й курс протягом першого семестру. Нас поєднали на парах. Мені з Петром Мажарівським випало село Мармуліївка Володарського району. Петро поїхав на роботу першим, а я залишився слухати лекції, складати заліки, курсові екзамени. Часу на розваги майже не було.
Але мої однокурсники – народ винахідливий: навіть за таких несприятливих умов кілька хлопців зуміли одружитись, а ще більше дівчат вийти заміж. Настала і моя черга задуматись над своїм майбутнім, але кандидатки в дружини в мене не було. Багато дівчат подобались мені, багатьом подобався я, але щоб запрацював двигун великого кохання, потрібна Божа іскра, а вона не спалахувала.
І ось одного разу, коли студенти молодших курсів повернулися із сільгоспробіт, я помітив одну дуже вродливу дівчинку з 1-го курсу. Її врода і голосочок звихнули мої мізки набакир і я відчув: оце і є моя половинка. Через знайомих дізнався, що звати її Оля, що вона з Яготина. Почали зустрічатись. Розкошувати в ті часи не було за що. Просто були ніжні, красиві, платонічні побачення. Всі помаленьку звикали до наших стосунків, але завжди і в неї, і в мене категорично не вистачало часу. Я зразу після лекцій їхав у шикарну на той час бібліотеку Ім КПВС готуватись до здачі заліків, курсових екзаменів, крім того, підробляв в Інститутській багатотиражці – малював карикатури, заголовки до різних рубрик та ще мене навчили вичитувати газетні колонки після першого друку, за що редакція навіть платила мені 20 карбованців, тобто майже другу стипендію (а це 29 крб), та ще працював нічним охоронцем у Центральній ощадкасі Залізничного р-ну м. Києва (ще 32 крб.), випускав факультетський «Їжачок», де був одночасно і редактором, і кореспондентом, і художником.
Зразу після Різдва відбув у Мармуліївку на заміну напарника. Колектив школи прийняв мене люб’язно. А вчителька укрмови Валентина Михайлівна, що вела при сільському клубі драмгурток, одразу запропонувала прийняти в ньому участь. Навчання було тоді 6-денне та ще майже кожної неділі в Мармуліївці або в сусідніх селах виступав наш драмгурток з постановками різних п’єс. Про мобільники тоді ніхто навіть не міг уявити, тому зв'язок з Оленькою підтримував листуванням. Побачитись не було змоги навіть на березневих канікулах, бо треба було їхати на виклик матері в Шполянський район на Черкащині. Ще 15 червня у 8-му класі був екзамен, потім випуск, потім чекання розрахунку за роботу, тож у Київ я приїхав після 20 червня, коли першокурсники здали екзамени і роз’їхались на канікули. А в 5-го курсу розпочалась підготовка до державних екзаменів. Після їх здачі відбулося засідання комісії по розподілу на роботу. Коли підійшла моя черга, я зайшов у аудиторію, де вона працювала, побачив величезну карту України з усіма населеними пунктами. До мене урочисто звернуся голова комісії:
- Шановний Володимир Савич! Державна комісія направляє Вас на роботу в м. Ковель Волинської області або в будь-яку заявлену школу цього району.
- Я дякую Вам, але справа в тім, що я туди не поїду.
Один з членів Комісії вибухнув гнівом:
- Чи ви бачили такого?! Його держава вчила, тратила гроші, направляє на роботу, а він – я не поїду!
- Мені треба бути ближче до Шполи Черкаської області. А погляньте на карту – де Ковель, а де Шпола. А Ви розмовляєте зі мною, як із найгіршим випускником.
Я вже точно не пам’ятаю, але тоді була опущена згори якась вказівка: по можливості враховувати сімейний стан випускника.
- Ми підемо Вам назустріч, але жодного райцентру Ви не одержите. Вибирайте із списку будь-яку сільську школу – запропонував голова.
Мабуть, всі здогадались, що мене цікавив Яготин. Що ж, не виходить райцентр, буду вибирати село найближче до Яготина. І я вибрав Панфилівську восьмирічку, про що і повідомив Комісію.
- Це остаточно? – перепитав сердитий член, – Дивися ж не підведи, а то будеш відповідати по закону.
- Не підведу.
Одержавши диплом і направлення аж в середині липня, поїхав на місце майбутньої роботи. Мене здивувало те, що в канікулярний час у школі було багато вчителів, ходили з тряпками, відрами, з банками краски – ремонтували школу. Директора не було: його викликали в райВНО. Мене прийняли шанобливо, ввічливо. З Панфил відбув у Яготин за наказом про призначення на роботу. Там зустрів директора Панфильської школи Батрака Івана Тимофійовича, оформили все необхідне. Закінчувався робочий день, коли я почав розшукувати Олю.
Зайшовши у її двір, я побачив, що всі метушливо виконували якісь роботи – здається ремонтували хату, мене не помічали, наче я був прозорий, невидимий або взагалі не існував. Це мене дещо насторожило. Та ось з’явилась Оля і на душі засяяло сонечко. Але вона була не весела. Привітались.
- Ти матері говорила про мене?
- Говорила, але мати грубо відповіла, що посилала мене навчатись, а не тягатися з дорослими парубками.
Так ось чому мене не помічала вся сім’я! Я щось говорив, намагався заспокоїти і себе, і Олю. На диво, нас ніхто не турбував, а незабаром всі родичі зайшли до хати.
Вже добре повечоріло, потягло нічною прохолодою. Я був одягнений так, як вимагав офіційний етикет: у піджаку та й ще при галстуці, а Оленька в простому платтячку. Вона мимоволі пригорнулась до мене, я закрив її полою піджака, відчув її тремтіння, чи то від холоду, чи від контакту зі мною, притис до грудей, наче ненароком поцілував у щічку, а потім і в чарівні губки. Вона несміливо відповіла тим же. Емоції, що виникають при цьому, важко описати навіть талановитим літераторам, не те що математикам! В мене зашарілось лице, запалали навіть вуха, вразила дівоча врода, чарівність, ніжність, навіть деяка незахищеність. Запрацював рефлекс ще з дикунських часів – рефлекс захисника. М’язи налились силою. Найкраще все це оспівано в ніжній українській пісні:
Ти не лякайся, моя ти лебедочко, /не лебідонько!/
В полі ні вітру, ні хмар.
Я пригорну тебе до свого сердечка,
А воно палке, як жар.
Або ще:
Я ж тебе, вірная, аж до хатоньки
Сам на руках віднесу…
Моя ти пташечко, та я ж зверну в’язи кожному, хто посмів тебе образити! На той час при зрості 173 см я важив усього 65 кг, тобто, був не мужчина, а шкет. А на ручному силомірі, розрахованому на 90 кг, стрілка зашкалювала, на становому силомірі вдавалось витягувати 250 кілограмів. Пам’ятаю, коли з хлопцями ходили в баню, там стояли ваги і силоміри за окрему плату. Ми міряли силу, а вусатий банщик Іван Степанович здивовано хрипко кричав:
«Що це за пацан у вас?! У мене офіцери стільки не витягують!».
Це мабуть тому, що у 8-му класі у моєму дворі вже був турнік, а в 9-му класі разом з хлопцями зробили собі штангу, куди начіплювали диски, шківи, колеса із списаних тракторних механізмів. У дев’ятому класі перевіряли скільки підтягувань на турніку може зробити учень. Я підтягнувся 27 разів /І місце в шоклі, 9 разів – ІІ місце/ а скільки міг не знаю, бо фізкерівник Микола Андрійович зігнав мене з турніка:
- Досить, Новосільський, а то я не встигну перевірити інших.
В кожній середній школі на спортмайданчику стояла так звана трапеція з драбиною. Ривками обох рук одночасно мені вдавалося по щаблях підніматися до самого верха. Звичайно це було ризиковано, бо можна було зірватись і покалічитись. Пізніше, як один зірвався і вивихнув руку, такі вправи були заборонені, а на спортмайданчику навіть встановили чергування. Дехто сприйме це як хвастощі, але це істина. Вибачайте, за цей відступ.
Нарешті Оленька перестала тремтіти, та я однак продовжував притискати її до грудей. Нашу ідилію перервав материн голос:
- Олю, пора до хати!
- Оце, Володю, мабуть і все. Мене тепер загризуть.
Оля поспішно цьомкнула мене в щоку і зникла в дверях.
- А з Вами, Володимире, я хочу поговорити. Залиште Олю в спокої, вона ще зовсім дитина, толком і на вулицю не виходила, а сиділо бідне за книжками. Вся родина хоче, щоб хоч одне вибилося в люди, а Ви задурите їй голову і – прощай наука.
- Я люблю Вашу Оленьку і зроблю все можливе, щоб було так, як Ви хочете.
- Не смішіть мене. Що Ви можете зробити з Вашою зарплатою? Не приходьте більше до нас. Будьте здорові!
Це було не відро води на мою голову, а ціла цеберка. Так мене ще не приймав ніхто, ніде і ніколи. Було вже пізно, але все ж вдалося добратись до готелю в Яготині. Переночував і поїхав у Панфили. Походивши із одним учителем по селу, вирішив квартирне питання, щоб уже з речами переїхати на постійне проживання. З хлопцями-випускниками ми домовились зустрітись після відвідин свого місця роботи. При зустрічі друзі наперебій розповідали про свої школи, про те, як їх гостинно прийняли колективи. Майже всі мої однокашники були ровесниками, тільки двоє старші, а один із старших звернувся до мене:
- А ти чому мовчиш як риба об лід? Погана школа, поганий колектив, поганий директор чи погано прийняли?
- Та все в порядку.
- З Олею щось негаразд?
І я розповів про відвідини її сім’ї.
- А ми і раніше знали, що так і буде, та й тебе попереджали, а ти ж як мале дитя втюрився в Олю.
- Тобі ж 24, а їй 18, ти вже закінчив вуз, а вона тільки І курс.
- Ще б куди не йшло, якби ти навчався в аспірантурі та був поряд.
- Запам’ятай: ніхто з батьків не віддасть за тебе першокурсницю.
- Ти ж доросла людина, математик, а берешся за неможливе.
- Вмикай розум і спускайся із небес на землю.
- Хочеш – не хочеш, а про Олю прийдеться забути.
Після відвідин матері у с. Скотарево на Черкащині, я спробував ще раз побачити мою обраницю Оленьку – а раптом щось помінялось. Та мати заявила, що Олі немає, поїхала на Переяславщину до рідні, а коли повернеться – невідомо.
- Я ж Вас просила і прошу: не мучте мою дитину. Забудьте до нас дорогу. Вона заслуговує більш достойного чоловіка, ніж Ви.
Аргументи матері на цей раз були ще жорстокіші та вбивчі.
- Ви ж говорили, що любите Олю, а отже бажаєте їй щастя. Залиште її, пожалійте її. Вона може бути щасливою, але не з Вами. Чи Ви думаєте, що на Вас світ клином зійшовся, що Ви такий невідпорний красавець?
Щоб було дошкульніше вона навмисно зробила наголос на «-ець».
Ніхто не зхвалював мого кохання. Залізні аргументи товаришів та вбивчі метерені змусили мене тверезо оцінити всі обставини моєї справи. Мені стало зрозуміло, що в бородьбі за кохання я зазнав нищівної поразки і повного розгрому, що до Оленьки і її родини дороги вже немає. Так, я дуже кохав цю милу вродливу дівчинку Оленьку, але й справді, що вона б мала від мене? Соромно признатись: за мої 18 навчальних годин /ставка/ мені нараховувалось 65 крб. /ставка інженера була 130 крб., а мій двоюрідний брат Тимофій, що працював на київському станкозаводі фрезеровщиком, міг вигнати 270 крб. за місяць/. Отже, освідчений народ не цінувався. 65 крб. мінус налог, мінус малосімейні, отже по суті мені платили 60 крб. 40 коп. Квартиру наймав з харчуванням, з послугами прання одежі, тобто мінус ще 35 крб. Таким чином, вільними були 25 крб. /Моя мати почала одержувати тоді пенсію 8 крб. та на мою сестру 4 крб. допомоги/.
Пам’ятаю такий випадок: одного разу, розвантажуючи в школі автомашину з будматеріалами, на штанині вирвався клапоть тканини. У латаних брюках вчителю з’являтись не солідно. Прийшлось іти в магазин і терміново купувати нові за 20 крб. – дешевших якраз не було. Тож яке право я мав отакий жебрак, хоч і освідчений, чіплятись до такої, вродливої красуні? Щоб рана на серці від розриву стосунків швидше зажила, більше не потрібно ятрити душу ні їй, ні собі, а припинити всякі контакти різко і назавжди. Довелося визнати, що я справжній фінансовий нікчема і накласти суворий гриф секретності на відомості про мою ганебну поразку на любовному фронті.
З Оленькою більше не зустрічався, не листувався, не наводив ніяких довідок, щоб не зашкодити їй. Нав’язуватись, чіплятись, липнути до юної красуні фінансовому торбежнику, погодьтесь, було б огидним блюзнірством. Та виявляється, навіть із державних таємниць знімають грифи секретності! Уже на фінішній прямій життя дуже хочеться хоча б краєчком вуха почути і взнати, як склалася доля в мого по-справжньому першого, ніжного кохання. Як же ти жила Оленько Л. з Яготина?
Після принизливого фіаско в коханні моє одруження було відкладено на цілу п’ятирічку. Три роки працював у Панфилах, по комсомольській турпутівці відвідав Румунію, потім був обраний – другим секретарем Яготинського райкому комсомолу, а вже в 1966 році мені запропонували очолити Красненську восьмирічку на цілі 23 роки. Зробив усе, щоб у селі побудувати нове шкільне приміщення, до пенсії знов учителював, а потім з чого починав трудову діяльність, тим і закінчив: ще 4 роки був нічним сторожем у школі. Маю двох уже одружених донечок, прекрасних зятів, трьох чарівних внучок, одну куколку правнучку, а 26 листопада ц. р. з дружиною відзначили золоте весілля. Займався віршуванням, один період працював під девізом «Кожному селу – своя пісня», склав 11 пісень для сіл Згурівщини та Київської області, написав близько 80 адресних вітань для жителів України, Білорусії, Литви, Росії, Криму, віршував анекдоти, писав замітки у місцеву районку, де порушувались актуальні питання з життя. А двоюрідний брат Новосільський Василь Данилович допоміг відкрити сторінку в інтернеті. В інституті, на роботі мене називали просто – «Савич», а багато навіть не знали мого імені. Один із студентів якось запитав: «Савич, а як тебе по-батькові?». Тому моє ім’я на поетичному порталі «Савич».
Подібних історій на світі мільйони. Багато фільмів, телепередач, літературних творів побудовані на схожих ситуаціях. Часто показують, що після таких подій герої стають ненависниками і вбивцями жінок, сексуальними маніяками або ідуть в алкогольний загул. Були і в мене спроби втопити втрату в коханні у відомій посудині, та навіть на це часто не вистачало грошей. А на людях необхідно було бути артистом, гумористом, анекдотчиком. На самоті ж бували періоди відчаю, зубного скреготу, хотілося завити по-вовчому. Бував і лагідним, і агресивним, але ніколи на матір Оленьки, ні на її сім’ю я не тримав зла. Мати заслуговує поваги, бо як тигриця захищала свою донечку від, на її думку, необдуманих дій тактовними і не тактовними засобами, мабуть думала, що інакше від мене не відчепитись. Багато людей за своє життя так і не зустріли своє кохання, не побачили свою половинку, а комусь довелось все це відчути і побачити, не зумів поєднати долі. А світлий, непорочний образ юної дівчинки-красуні Оленьки став для мене своєрідним ангелом-охоронцем, контролером поведінки, провідною зіронькою. У випадках злоби, агресії я задавав собі питання: що ж ти, паразит, оце наробив? Як би оцінила Оленька твої вчинки? І на душі тепліло, відступало все негативне і противне. Навіть через 55 років доводиться дивуватись: яким же потужним енергетичним позитивом володіла ця юна, тендітна дівчина-красуня! Спасибі тобі, Оленько, що стрілась мені, що всього після кількох побачень завжди освітлювала мою життєву дорогу чарівним промінчиком доброти й краси.
Що для нас у світі наймиліше?
Що хвилює кров усі віки?
Всі мужчини скажуть «найскоріше
Це красиві і небесні жіночки».
Жінка – це окраса для планети,
Це росиночка, це квіточка жива.
Сто століть поети й не поети
Найдорожчі їм присвячують слова.
І жінок негарних не буває –
В кожної свій живчик у очах.
Божевільний той, хто величає
Лиш свою богиню у піснях.
А жінок в нас достатньо:
Енергійних, красивих,
Молодих і не дуже,
І веселих, струнких,
Господинь – пречудових!
Я їм щастя бажаю
І вітаю усіх!
Більшість чоловіків полюбляють вихвалятись своїми любовними пригодами і лише небагато зважиться розповісти, як одержали облизня від дівчат і якщо по правді, то не раз.
Оці мої одкровення дехто сприйме скептично, а багатьом, особливо жінкам, здадуться непристойними: хіба можна одруженому чоловіку отак розповідати про свої любовні походеньки? Прекрасній половині людства відповім так: кого б не кохали ваші чоловіки раніше, а обрали вас. А що робити чоловікам, які дізнаються, що їхню дружину отак кохали? Наведу приклад, як лає француз свою дружину: «Ти нікудишня жінка! У тебе навіть кохання немає!». А ми ж прагнемо в Європу. Тому нашим чоловікам слід мислити: «А все-таки, якою красунею була моя дружина в юності, що інших зводила з розуму, а вийшла за мене!».
Відомі знаменитості: красуні, кіноактриси, фотомоделі по 5-6 раз виходять заміж. Їхні чоловіки знають один одного і між ними ніяких мордобоїв не буває.
В молоді роки я намагався бути таким собі балаболом і одного старого запитав:
- Діду, а Ви ще кохаєтесь з бабою?
Він на мить замислився і досить серйозно відповів:
- У нас з бабою тепер СОЗ.
- А що це?
- Спільний обробіток землі.
Тож побажаю всім одруженим, щоб у ваших сім’ях був не тільки СОЗ, а й ЗЛД та ДПР, тобто Здоров’я, Любов, Доброзичливість та Дипломатичність, Повага, Робота.
P.S. Щоб розшукати героїню цього оповідання була проведена велика робота, в якій приймали участь мої родичі, знайомі, друзі, що мають комп’ютери. По крихтах вдалося взнати її прізвище після одруження, що вона вийшла заміж за авіатора, що вона проживає в обласному центрі, що вона вже не юна Оленька, а поважна Ольга Михайлівна, що вона має одну донечку, що вона має уже дорослих внучок, золотих медалісток, що їй зробили досить серйозну операцію на серці, але не вдалося вийти на прямий зв'язок, а без її згоди не можна називати ні прізвище, ні точної адреси.
ID:
772637
Рубрика: Інше
дата надходження: 21.01.2018 21:30:34
© дата внесення змiн: 21.01.2018 21:30:34
автор: САВИЧ
Вкажіть причину вашої скарги
|
