Бабця Оксана з донькою Маланкою та внучкою Катрусею вирішили прогулятися своїм містечком. Погода було чудовою. З небес людям лагідно всміхалося сонечко. Ніжно торкав своїми устами шкіру перехожих вітерець. На якийсь час Маланка відділилася від родинного гурту, пішла по магазинах, їй потрібно було купити продукти харчування та ще деякі дрібниці побутового характеру. Бабуся з малою вирішили в цей час заглянути до міського парку. При вході до нього, біля колон, побачили голубів. Вони голосно гулькали. Бабця кинула їм трохи соняшникового насіння, яке прихопила зі собою, птахи накинулись на нього, почали дзьобами визбирувати його. Бабця ж із внучкою попрямували далі. Не минуло й п’яти звилин, як на них звалилася ще одна зграя голубів. Погодували і цих, хлібом. Бабця ламала його на шматки, внуця Катруся розкидувала ці шматки довкола себе, а голуби ловили і дзьобкали їх. Вони обліпили малу спереду, як бухту кораблі. Катруся раділа цьому. Як не радіти? Годувальниця! І птахи, видно було, повеселіли – черевця ж наповнили.
Коли птахи наситились і розлетілсь навсібіч, бабця з Катрусею пішли далі. Біля однієї з лавок, які стояли обабіч паркової доріжки, вони побачили руду пухкеньку кицю, яка щось витягла зі смітника і гризла. Внучка побігла до неї. Бабця кинула малій навздогін:
- Не підходь до тварини близько. Вона може подряпати тебе.
- А чому?
- Подумає, що ти хочеш відібрати в неї поживу. Ця кішка дворова, тобто, нічийна. Вона не завжди має їжу.
- А де її мама? – запитала мала.
- Немає в неї мами.
Внучка недовірливо глянула на бабцю, а тоді озирнулася довкола, але іншої кішки не побачила.
Згодом, коли вони обоє вийшли з парку і прямували центральною дорогою, біля одного з висотних будинків побачили ще двох котів – рудого й чорного. Катруся закричала:
- Бабусю! Знайшлася котикова мама! Дивися, ось вона, біля сходів перед будинком.
- Це, напевно барт і сестричка руденької.
- Ні, це мама й татко її. У всіх мусять бути батьки. У мене є. І в киці мусять бути.
- Може, ти й права, - погодилась бабця, щоб не розчаровувати внучку.
- То що, ідемо до твоєї мамочки? Вона телефонує мені якраз. Каже, що татко під’їхав до неї автікою, і вони чекають нас біля супермаркету «АТБ».
- Так, звісно, йдемо. Як же я скучила за ними!
