Поема
1
Я їм сухарі — і я та́кож
Їх сам готував для собаки.
А як загостривсь
в мені — слух!
А в серці прогу́ркує слово
яке полиша дару мови;
одне з двох —
затримає дух
2
Яка зла суть літератури! —
відволікає від Христової культури
чистоти розуму,
що в серці;
як і культура без Христа —
ба! не спасеться.
Бо смисл — це Слово;
форма — сяє...
Зміст й рідна форма —
і йде сяйво!
Що — ледь позбувшись того, що
відволікає —
простягни Духу
з серця руку — Бог заквітчає,
Христос розва́жує,
та світ цей утікає!
Чого тепер на світі не буває!!
Чого таки нема?
А Христа-Спаса.
«Хто раз побачить землю зором о́рлим
той змі́ниться:
очистить орле горло
і засумує.
Все за тим,
чого нема,
чи мало є.
Природо, ти сама
сумуєш так. О вічна чистота!
О радосте єдина для земного!
О вічна чистота гармоній того,
Чого і не торкнутись людям так!
О вічная Любов і чистота!»
3
Осуєтились в своїх мізкуваннях,
Затьмарилося нерозумне серце...
Перемінили вічну Славу Бога
на дру́зки!
і — сліпі!
не бачать
на зрячих —
сердяться!
Не мають вдячності
більш ні до кого:
невдячне серце в них —
підземний вже політ!
Серця́ відкусують в мені —
зате Христову змогу.
Таким вже слава,
та не від людей,
від Бога.
4
Незримий Бог —
в незримім і кружляє;
півнеба запалив —
півнеба запалає!
Святая Сила!
Свят Господь!
Бог — Дух!
й чиясь душа святая...
А чи ухопить — тим слова
ковтає
надія! Надія! — круговерть
і Кров! —
і дайте раю!
Вонміть! — се Бог! —
Він
мертвих дужо оживляє!!
Безпам’ять — пам’яті
де рот — хвоста шукає
Узріть! — що безконечне
є Начало:
Кличе і те,
чого нема!
неначе б воно існувало!!
Нахабні! й наглії мерці...
Нагально:
Слава є одна — лиш слава Бога,
холодні виродки — мерці од того.
І скаже Сам
чи слава ця
що Він до рота пропиха мерцям,
тепер мерцям,
що в Славі — достохвально є.
5
Сам Він і викотить! —
що Він пообіцяв!
Страждання?
Хай будуть страждання!
Ви — віруйте! і це —
вам оправда́ння!..
Це — чиста данність.
Це кружляння вас
піддатих
наддатих
осоромлених
прохромлених...
як шашлики
вкруг Сонця всемордатії:
це може Бог в лице
і в серце дати
ви — в Звірові!
Він — Бог.
А ми — нездвижні
в благодаті...
в Любові Духа
і знерушимось...
на це тілесне дивовижне
на злая крайньо незглаголані
Всі — дивовижні!
покравши статки — і
прошиті болем!..
тіла прохромлені
що ви Христа всоромились? —
що вмер за вас??
тепер —
від слави Бога скраю
Хаос великий
вас до жару навертає;
у Змієві життя
згорає!!
6
В землю поліземо?
Могили рвати?
Щоб батько встав —
і взявсь за паска!
Бо Сонцю — мало!
то щоб сонце встало
глянуть —
що з Матір’ю-Землею сталось??
Бо Мати вся —
мов мрець в синця́х:
цілунків би і їй та й перепало!
Тож Батьку-Сонцю
вже любові мало.
І цілувати — й цілувати
аби спеклась, та й дівувати!
ви — більше гріх!
а в Сонця — більша ласка,
коти напасені.
Опасливі. Прийде ж і Божа Слава!
7
І то Єдиний нас почує —
Слава Отця!
Ми смертні,
Він єдин безсмертний...
над Ним
вже смертність не панує!
Він — Слово:
ви́кликав —
усе створив —
Він вчує.
Назвіться:
ви — хто ви?
Кого Сам передбачив —
тих й призна́чив...
Слово слово вчува — через Слово
Христове!
Увіходить
тонко
тоді
віра...
Невидимість — очікування звірів.
8
Вонміть! — се Бог!
Він
мертвих дужо оживляє.
Бо землю й небо
сотворив з нічого.
Тисяча літ Йому —
як день розмаєм.
Усе й ніхто Йому
великим не буває.
Півнеба запалив —
півнеба докружляє.
Убогих сам вдиха —
любов'ю надиха —
і видихає;
та безконечна Слава Бога;
підняв — і кинув;
те згубив — а те спасає;
сам Дух Святий
зітханнями безмовно
промовляє,
зі стогонами заступає,
за нас молитвами, хоч —
ми ще те не знаєм: чого? навіщо?
А з неслави витягає!
Так з нами твар і стогне,
зі стогонами виповзає
як ми — з творіння,
і по нас — зотління...
що його
м’ясо чудно восхваляє
що є старим...
Мов та дитина, що втікає
в Славу Життя,
що Словом дане...
В славу дітей
чудних і Божих:
де ж сини Божі?
Бо то явитись має, може,
в вас слава вічна і святая,
бо сотворі́ння
й нас за стежку має!!
Стежку любові!
Як те покинеш все?
Кажеш: покину.
Та тільки одна Слава вознесе
в дитинне —
в мир!
В дитину!
Й дивиться Бог:
спиниш любов ти,
чи не спиниш?
А любов збільшується — прибуває:
то хто ти — як її
таким же бідака́м не пропускаєш?
Стражде любов!
Нічого не зробив,
тільки любов убив...
Ти з сорому сам запалаєш!
Лиш би любов люби́ть!
Чого ж — перепиняєш?
То без любові — постраждаєш.
Любов говорить і вона ж горить!
Й хто за любов не постраждав
й не постраждає??
Більша любов — більше страждання!
Ти — що героєм стати мав, —
немов дитя несмислене ховаєшся?
Кого чекають?
Любов лиш прибуває
звірам, маленьким діткам:
звідси — й звідти,
жарини в серце сиплють дітки...
От Слава Бога —
і слова́ переплавляє!!
28.07.2012
