У першу суботу травня у моїй рідній
Гійченській середній школі відкриті двері для
зустрічі з випускниками. Цей вірш я читала у її
стінах на святкуванні 20-річчя закінчення
школи. Перечитавши, здивувалася, що він
актуальний і досі.
Від рідної школи ідемо в світи…
Учителю, рідний, за черствість прости.
Ти добрим, як батько, для нас був усіх –
Ми ж мало несли́ і добра, і утіх.
Ми гордо дивились в широкі світи,
А ти нам, як зірка, як сонце світив.
Та часто в житті не згадаємо ми
Того, хто в біді затуляв нас крильми.
Піднялись ми в небо – політ бо який!
І вчитель для гордих такий – ніяки́й!
Забули, що ча́сом й оцінка була
Не наша, здобута, така – ніяка́.
І ми з його ласки висот досягли,
Подякувать щиро в житті не змогли…
Душа не черствіє в Учителя, ні,
Лиш очі у нього бувають сумні.
Іде він селом: чи у будні, чи в свята,
А ми то туди, то сюди – нас багато!
Часо́м забуваєм сказати: «Добридень!»
А скажем і в серці у нього – Великдень.
Усі ми, усі ми зростали у школі,
Де сонце стрічали високі тополі.
Усі ми зростали у рідному Гійче,
Тож черствими бути нам, друзі, не личить!
