Шістнадцята поема
Присутній для Бога є відсутнім для людей.
На очах світу завіса не духу — душевності.
Усмішка майбутнього
Прийдуть духовнії царі
І принесуть такі дари:
На вулиці не стане слів і
Мавп і мавпування.
І буде чути твар остання,
Як розмовляють серце і зоря
В мовчанні.
Усмішка земного духа
я тільки ніжність
ніжність
ніжність
і слів нема
Усмішка людини, що ще не прокинулась
руками співу
розсува вологий запах
пташинка
він в мохнатих білих лапах
у тьмі
весь світ волає: крил і неба
як я
Усмішка простого духа
світе тихий, таїнство глибинне
вберіга ясніюче крило.
Усміхненість серця
і усмішка ранку сліпить виднокіл
на душі
сонце цілує росинки віршів
Усмішка повітряної людини
біля синього озера
танцюю з метеликами
учуся істини в прогрітого піску:
як переносить
весни дівочий крик
і любить всіх
і треба — стати в небі, щоб почути
себе ж — сей вільний глас:
ти музикою замітай сліди...
Усмішка людини, що прокинулась
ластівки польоти в ранковій чистоті
пошерхом краплинами лікують
нібито пищання на хвилину
віялом злітає над сонцями там
Людина (прокинулась і співає)
«Якби не ти, любове, в сні,
якби не ти, любове, в літі,
на цім пероні, в дикім світлі
її очей і у мені,
не розтулив би я вуста,
остався б там, за небесами,
в прекрасно-незворушній гамі:
я надививсь людей доста.
Йде потяг, йде! — прийміть любов!
(якби не ти в обіймах літа)
на всіх перонах! в цілім світі!
любов! любов! любов! любов!
В ГОСПОДНІЙ КРОВІ ВСІ Є МИ
ЗАПЕЧЕНІ І НЕВАГОМІ!
Вона попереду вагонів
об землю битиме крильми!
Прийміть любов, хто є живий!
тепер воістину воскресе,
і ось вам царствіє небесне —
як тільки підлетіли ви.
Йде потяг, йде! — там все — любов,
там кожен крок — все про те ж саме!
як люди не встигають з нами,
прийми Господню Свою кров.»
(молиться)
Дух мій до тіла дійшов простоти,
Господе милий, прости...
Що б я робив, якби в тілі — не Ти,
І відпечатавсь, простий...
Учту життя і великі тости,
Господе милий, прости...
Що б я робив, якби став я — не Ти,
Вийшовши до пустоти...
Усмішка тіла
І тіло стає світлом —
Через горло —
Розплавлений фітіль
Каламарем
помикує.
Сопе грунтів основа:
Брила слова убивородить:
Це я вже за межею вгору
й вниз;
І краща міріадів лиць —
Так світиться остання кома:
Спаслись, ми вдома.
Глибинне чуття
Стогне сіль в глибині:
Не дійшла розчинитися в морі
Лиш розчинений в морі
Соляний корабель не потоне
Людина
(всміхається крізь сльози і сіль сліз)
Лиш розчинений в усмішці
Душі корабель не потоне
Мало світла в усмішках —
душі випали в осад
сльози кидають, піт,
кров, сечу
і слівця —
все солоне
(піднімається по усмішці)
твар від живого слова ожива
запахне в сонці збуджена трава
та всю себе усьому оддава
недовго
щоб зачать нові слова
Слова (з’являються)
в квітні
в сонячнім вітрі
ходять за містом по кручах і болотах
ясні й прості палії
очі вуглини
Людина (виривається)
Ні слова!! пріч земне!!! поневіряння —
Пощезне все! Лиш трепет крил —
І дух дав мить низин останню —
І на очах завісу привідкрив.
О небо! — рину в тебе, рідне небо!!
Нестерпно йде останній голос дів!
Я зголоднів. В мені нелюдська треба.
І що для нас обох скінчення днів!
Дай руку! Лізуть, ріжуть навіжені.
І ти хоч, ти хоч не впади згори —
В біль світотрусу! В біль святий, скажений!!
Коли я викричу твоєї вроди крик!!
Усмішка віршів
Вірші! —
Оплата життя. Допишіть.
Понад кров’ю землі... кров богів.
Йдуть вірші
Понад кров’ю богів —
Кров віршів.
Всі помішані в ній:
Вірші, йдуть вірші...
До престолу спішіть:
Нас над світом пишіть,
Нам пишіть.
Людина (злітає над метушнею)
Вірші повітряних земель,
У віях сльози...
Ви щось говорили?
Злет Духа
враз розпросторююсь у небі
розпросторюю проміння
об твердь опершись проростаю
йду вгору
довжусь
сніп світла колосистий
іскромет
Царство духа
хто там з богами врівень гнізда в’є
хто там запитує запитує своє
хто там обрізав пуповини злі
болотним маревам землі
хто там управив шмиги небесам хто там
хто там хто врешті є вже там
хто врешті не заплаче сам
а тільки луни голосам
і голосам і голосам а тільки луни
Вседух
В алмазі неба самосвітнім
Дух звільненням летів як світло
Звільнення світло
ЛЕТІ НЕБ
як в алма
ТЛОСАМОСВІТ
нім
Усмішка духа
Впізнані Духом —
життям є невпізнанні
Спускання Духа
вертавсь
в пролом дзеркал
неземним воленням як розумом горнувсь
напилив
сяйну позолоту
у світлий тон ступив
спустивсь по топлячому радість драговинню
аж до людей
Повітряна людина
щось дах розкрило...
Людина
як сонце, що за Богом ходить пішки
так я збираю відбиваю усмішки
для багатьох невидимі
та невідомі
Усмішка літаючого всевиддя
діти бачать бачать
(Щезає.)
Усмішка чогось
(в наслідування Богу)
світе ясний
чи не одно як упадеш
всаміть прекрасний
Невідомий крик
зорі мої!!
на цім бруді
як я буду??
зорі мої!!!
зорі мої
Майбутнє плато з нинішнього Криму
(відгукується на дух)
скрипка буде
буде скрипка
скрипка
Усмішка дару Алемдара Караманова
(резонансом деки кримського плато)
повз плаття кольору джунглів
стрінемося очима
надломаємо гада
Усмішки дарів (взаємно декою трипільською)
цикад навчаю бути поетами
схиляюсь
проволюються
втікає туман
піднімаються
Нове небо
грай скрипко
грай
дух летить континенти
усе полетить
Жінка, що б’є чоловіка
Ти! Ти!
Обніми...
Усмішка пісні якогось тонкого вітру
То не вишня — душа роззоріла над світ,
Сяйво радості вітер несе,
Чи твоє то пахуче дитя —
Небом квіти летять?
Що таке? що, не має в землі сторони?
Роздягни ще мене, роздягни...
Чи твоє то пахуче дитя —
Небом квіти летять?
Що таке? що, його не приймає життя?
Вітер сяє: він моє дитя.
Очі неба тремтять?
Може — вишня схилилася на вороття...
Людина
Висоти!
Висоти!! Висоти!!!
ніжність зірних симфоній
пора записати
пора!
(усміхається)
я проковтнув
поправив вічності язик
млин меле далі те, що звик
Висоти!
Висоти!! Висоти!!!
Усмішка всеєдності
в воді прозорість осені
їх твердий блиск —
очей що дивляться у небо —
висотує чого не скаже й серце
та м’якість вихоплена з лона
о човнику життів
1993, листопад — 1994, листопад (30)
