Душа настукається як би селянин
в досві́ток
В замерзлі двері в хлів,
біля криниці і намерзлої води...
Та й тихо змолиться туди й сюди —
До Бога й в двір —
щоби зача́ло вже...
якось ясніти...
Та встане в серці Бог наш,
Господин,
Й розвіє з серця пракритичний морок,
Коли ще й послизнешся разів сорок,
Проте полови слід — сіявсь до вічної води...
Та в мороці ж не пізнавав... й ходив...
Вчені бо ляпають: як є ухватка,
То в ніч питання серце-духа постає...
Художники!! Горить вже ваша душа-хатка!!
Сам Бог — встає... Які — питання?? —
В вас же — Бог встає...
В серці!.. Милість любові
просить...
В лоні
ану, ану пташину-промінь небес любов
покликано прив’є...
Сам будучи сліпучим сяйвом і полоном —
Вам протирає шкельця сині і червоні —
Щоб не засліпли ви! — такими як то є...
Світа́ в Дусі відваження моє...
Навіть не ангел карколомність зносить —
Мене вбиває — це Сам Бог встає...
засвічує...
Стоїть — і милостиню просить...
Плаче... і милостиню просить...
А що як на цей раз — любов...
Хто що дає.
26.11.2005
