Вона була дружиною афганця…
Вдова – тепер… Із 20-и вдова…
А мріялось… Хотілося ж так щастя!
Загинув милий… за чужий Афган!..
Крім того, вона мати: має сина,
Якого любить більше за життя.
Як і в коханого, у сина очі сині.
У ті ж не надивилась до пуття.
Війна завадила. Й сльоза їй щоку росить.
Спішить її утерти крадькома…
–Коса війни людей не просто косить,
А й долі людям без жалю лама.
Свинцем лягла біда на її плечі:
Нелегко ж бо жилося у селі.
Дивився сумно в очі синій вечір,
І долю удовину син стеріг.
Роки серпом жіночу спину гнули.
Піском крізь пальці сипався і час…
Синочок виріс. Доля посміхнулась.
Та запалав Майдан. За ним – Донбас.
Тепер в АТО син. Жарко там і небу.
А треба незалежність зберегти.
В таких, як він, була і є потреба,
Щоби Московську гадь перемогти.
Нечасто дзвонить. Ба, завжди суворий:
–Здоровий, мамо. Добре все. Тримайсь!
Не забувають друзі його двору.
Лягла на землю вкотре і зима.
І в косах мами снігова завія,
Не блиск в очах, а туги пелена.
Лиш сині очі внука в чорних віях
До себе кличуть: тут же не війна!
Для неї ж головне тепер – надія.
Їй лиха доля налила ущерть.
Вечірні вісті особливо діють,
Коли повідомляється про смерть.
Вмирає тоді крик німий у грудях,
І глухне жінка після тих новин.
А скільки ллється там неправди- бруду!
Душа ж кричить: о, тільки би не він!
Так і живе вона надією й чеканням,
Хоч іноді бракує сну і сил.
Невістка й внук із нею – плід кохання,
Бо ж батьком став її єдиний син.
У очі вона внуку заглядає:
–По-іншому твій тато жить не зміг,
Він там, де навіжена смерть гуляє…
Й молитва в небеса її злітає,
Щоб очі сині Бог їй уберіг!
8.03.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
