Останню посмішку солдата
Дарує фото зі стіни.
Читаю. Як же його звати? –
Солдат останньої війни.
А юний же який, безвусий,
На нім – тризуб, натільний хрест.
Одна сережка сяє в вусі:
Синок один в сім’ї, як перст.
Зустрілася з його очима:
О, скільки ж світла в вояка!
Високого не мав він чину.
«Калаш» старенький у руках.
І болем серце геть зайшлося,
Бо обняла його печаль:
О, скільки ж планів не збулося!
Життя ще ж тільки розпочав,
А вже згорів. Жорстока доля?
О, ні! Тяжка вина Кремля!
Він боронив собою волю
І фоту посмішку послав.
Вона зовсім напівдитяча,
А помістився ж цілий світ,
І гірко мами серце плаче,
Бо не побачить сина плід.
Дай, Боже, нам війни не бачить!
9.03.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
Дякую, Земляче, і за прочитання, і за коменти. Ви, як завжди, оригінальний. Надто високо Ви оцінили мене (це, мабуть, як землячку), але дійсно мене ця тема не відпускає. Десь більше 500 творів маю про війну. Хай вона буде неладна! Ще раз дякую.
