Чи можна звикнути до горя?
Скоріше, мабуть, ні, ніж так,
В бурхливому життєвім морі,
Де є щоденна суєта,
Де люди у життя приходять,
Чи передчасно з нього йдуть,
Чи іншим долі переводять,
Коли п’ють всі одну біду.
Буває все: і щастя, й горе.
Частенько й поряд вони йдуть,
Чи щастя запивають болем
Й дітей по стежці цій ведуть.
Життя – плин долі в перевеслах,
Крізь полини і будяки,
І безтурботні юні весни,
І вир на глибині ріки.
Там слід розвихреного щастя,
Коли ти упивався ним,
І неповторний смак причастя,
Що ненароком вік пролив,
Коли з собою сперечався
В окопах власної війни,
Коли вже й з друзями прощався,
Хоч і не знали все вони.
Камінням доленька стелилась,
Мовляв, щоби пізнав життя,
Солоною сльозою вмилась,
Коли ішов шляхом звитяг.
«Є люди, котрим звичне горе, –
Всевишній раптом проронив, –
Та сильного воно не зморить –
Цю мудрість мають знать вони!»
30.11.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
