15 лютого-ДЕНЬ ПАМ"ЯТТІ! Схиляемо голови перед світовою пам'яттю загиблих, вшановуемо тих, хто пройшов вогневими шляхами Афганістану, хто з честю виконував інтернаціональний обов'язок. Серед них був і Микола Гронт, він син моєї майже 94-річної сусідки Надії Василівни Гронт. Син, брат, батько, він з честю виконав свій обов'язок на посаді командира вертолітної ланки. Нагороджений орденом "Червоної Зірки" ,"Рицар неба". Після закінчення "війни за рікою" був головою районної організації української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), працював заступником голови міської ради. Долинчани і його рідні пишаються ним. Уже майже два роки як його не має з нами,а біль в душі не замовкає."Царство йому небесне, хай земля буде йому пухом..
Болить душа а серце плаче...Сьогодні до могили героя прийшли не лише рідні та друзі, а й представники держадміністрації, його побратими, однокласники. Не були лишень представники міської ради, наче й не народився він в Долинській, не виріс тут і не працюав в міській раді,. Стояли біля могили і сивочолі,і молоді, й не зовсім молоді хлопці....Можливо мене і їх не всі зрозуміють, особливо молоде покоління- але ті, хто народився і виріс не в "той час", зрозуміють...Їх-Микол, Льончиків, Вітальок та Вітьок не за контрактом посилали в Афган. Може і вони не хотіли "туди"?..Їх хтось запитував?..Вони виконували наказ і це був їх святий обов"язок. І не їх вина, що наказ був не таким.Так, вони захищали не свою батьківщину, але захищали. У них був вибір?..Хтось їх питав?..Ім за це платили гроші?..Скільки сліз виплакали їхні матусі...Скільки гробів привезли?..Микола Гронт прийшов з Афгана сивим!.. Він наймолодший з усіх 4 дітей Надії Василівни. Та був прикладом для старших братів і сестри, прикладом і взірцем! Сьогодні, дивлячись на побратимів його брат Петро не стримував сліз... Їх батько, Юхим Андрійович пройшов війну від Інгуло Кам"янки до Берліну, мав два ордени Слави, мати, котрій майже 94 р оки, молодою була забрана в Німеччину, і працювала там не з своєї волі...Все своє життя працювала і в колгоспі, і на хлібзаводі, і на ринку... Микола пройшов через пекло Афганістану...І тепер вони бачте не заслуговують поваги, бо не ту батьківщину захищали...Інколи здається що ми ті, кому за 70-взагалі, родились не там, вчили нас не так і жили ми не так...Прикро...Але історію не переписать. Ми шануємо і схиляємо голову перед Героями Небесної сотні і Героями АТО. З великою шаною і повагою ми відносимось до кожного Почесного громадянина нашого міста. Ми приклоняємо голови перед батьками Вані Яковенко, який загинув у АТО і пройдемось по вулиці названої його іменем. Герої не вмирають! Вони живуть в наших серцях! Але й поруч з нами живуть герої свого часу-хлопці -афганці. ЧЕСТЬ І СЛАВА ЇМ! !ЗДОРОВ"Я І ДОВГОЛІТТЯ!!! МИРУ УСІМ ДОМІВКАМ! НАДІЄМОСЬ, ЩО Й ЇХНІМИ ІМЕНАМИ КОЛИСЬ ТАКОЖ НАЗВУТЬ ВУЛИЦІ НАШОГО МІСТА!!!
Дякую,Ганю!Я не знаю, як витримало серце Надії Василівни; перенести подібне у такому як у неї віці, ой же як важко. Я втратила сина у 55 років, та все якось живу з своїм болем...А вона уже втратила двох своїх синочків...
