Ми з літечком у осінь заблукали
Й красою її раптом упились:
Берізку клен обняв гіллям-руками.
Від хвилювань тремтів пожовклий лист.
Струнка, тендітна, в золотій обнові,
Скидаючися швидше на дівча,
Вона тулилася до клена знову й знову,
Немов до чоловічого плеча.
Калина ж по-вдовиному, журливо
Хиталася і заздрила обом.
А понад ними крики журавлині
Засвідчували вкотре їх любов.
Небесна вись ожинно споглядала
На досі не пояснену красу,
Немов мене, земну, про це питала:
«Чому порі цій притаманний сум?»
5.09.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
Гарно! 
