На перехресті зоряних доріг
Вони зустрілись в пору вечорову…
О доле! Ну, хіба ж кохати гріх
Заміжній жінці, мо’, й не чорнобровій?
Як може вона серцю наказать,
Коли йому тісними стали груди,
Й життя не повернути вже назад,
І суддями – сумління власне й люди?
Холодний розум каже тоді: «Ні!»
А зорі кличуть: «Йди! Він там! Чекає…»
Вона ж сама з собою у борні,
Аж поки розум зраджує – втікає…
Й вона приймає вирок, хай такий:
Ні поговір, ні сором не хвилюють,
Бо холодно ЇЙ без ЙОГО руки,
Без вуст гарячих з шепотом «люблю я».
Хоч не належить вже вона собі,
Та іншої також не хоче долі,
Купається те щастя у журбі,
Все ж не лякає жінку невідомість…
31.01.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
Життєва правда! Що тут зробиш? 
