Нутро жінки вирувало всеньку ніч. Все, що зібралось у ньому, вихвалялося своїми якостями: силою – буря, голосом – грім, вмінням малювати золоті зигзаги – блискавка. Лише під ранок всі ці гості, що проникли в її душу без запрошення і вчинили у ній гармидер, почали збирати свої манатки і простувати до виходу. Вони збилися в коридорі її душі докупи, як хмари в небі, відчинили двері у простір світу і, зробивши назустріч йому крок, пролилися дощем, соленим. Довго лилися, періодично стихаючи, та коли змаліли до крапки, над серцем жінки зійшло сонце. Воно своїм світлим теплим язиком облизало рани, які ще кровили, витягло сухим, м'яким волоссям вологу зі стінок душі.
Жінка посміхнулася. З ним, чоловіком, якого кохає,
чи без нього життя продовжується, воно не тільки викочує сонце на арену дня, воно ніч колупає місяцем і зорями їй моргає, воно дихає озоном, колоситься пшеницею, плодує яблуком, наливається стільниковим медом. Воно заглядає у вікно душі птахом миру, гладить зеленими долонями лісу твої плечі та очі, залітає в ніздрі запахом квітки, б'є об стіни тіла хвилею ріки. «З рештою, любити того, хто плаває морем твоїх дум, так мило, - зробила висновок жінка. - Навіть, якщо він ніколи не пришвартує свого човна до берега твого серця, не ступить на нього, не заволодіє ним, ти можеш радіти вже з того, що відчуваєш його рух у собі, чуєш плюскіт весел, якими він гортає хвилі у твоїй голові, й голос, що лине із вічності: «Живи і люби, поки в тебе є сила».
Я бажаю вам удачі в коханні,радості, надії і віри! 
