|
Я впав. Упав із висоти власного зросту. Вдарився. Авжеж, було боляче. Але не надто. Ні синців, ані шрамів на тілі опісля. Адже я – надзвичайно маленька людина в безмежжі космосу, дрібненька піщинка в дикій пустелі. Впавши, я підвів очі до небес. Своїм байдужим мовчанням вони без сорому сміялися наді мною і моїм незграбним падінням. Авжеж, так удвічі важче підійматися. Хоча, чому я тобі про це кажу? Ти і сам це добре знаєш.
Вітер ганяє листя холодним ранковим асфальтом, топлячи його у брудних калюжах. Іще тільки кінець серпня, але воно вже поволі опадає. Пахне осінню. Пахне смертю, а, може, життям? Вона вже близько – стоїть, затамувавши подих, у мене за спиною, готова будь-якої миті зробити ін'єкцію солодкої ностальгії і липкої меланхолії. Прямісінько в серце.
Листя заплутується в густих бородах безхатьків, ніби рибини в сітях старих моряків. Але їм байдуже. І безхатькам, і морякам. Вони відкорковують пляшку, придбану за нажебрані монети, аби зустріти світанок (можливо, останній?), випускають істину на волю. Вона, немов загнаний у пастку звір, проривається з тісного горлечка пляшки, затуманюючи мізки. Безхатьки розгортають із газет ледь теплі пиріжки з капустою, як своїх ненароджених дітей. Теплий запах тіста й капусти наповнює легені життям.
Голуби збирають крихти, змішані з дощівкою. Тиша навколо така, що можна запросто спитися або збожеволіти. Або все одразу. Бородані простягають мені пиріжок і наливають у зім'яту пластівку хмільної отрути. «Випий, друже! Стане легше», – підбадьорюють мене. Я ковтаю якісь пігулки (від нестерпного головного болю?), запиваючи їх пійлом, яке обпікає горлянку. На очах виступають сльози, в яких заломлюються світанкові промені. Який же збіса смачнючий цей пиріжок із капустою! Жадібно вгризаюся в нього, поки безхатьки наливають мені знову.
Вже коли сонце піднялося достатньо високо, зграя ворон перелякано здійнялася в небо над вокзалом. «І сидить, сидить цей Ворон, уже ні друг мені, ні ворог...». Жили мої наповнилися отрутою, дихати стало легко. Люди дивляться крізь нас. Зів'ялі люди, занурені в глибини марноти. Я знаю, що для них нас немає. Чи існуємо ми взагалі? Пам'ятаю всіх, а себе не згадаю...
Ще вчора ми продиралися крізь хащі ночі, розрізаючи її шаленим сміхом і гострими ножами. Грішниця ніч тісно тулилася до нас, ніби коханка, сповнена непогамованої хіті, благаючи про помилування. Але ми відкинули цю блудницю, як чоловіки відкидають зрадниць. До нас горнулися юні кралі. Вони наливалися першими соками п'янкої зрілості. З нами вони ставали жінками, щоби потім прагнути забезпеченого життя і вести під вінець дорослих чоловіків, які, на відміну від нас, твердо стоять на ногах.
Ми п'ємо, ковтаємо спрагло їхні сльози, настояні на спирту. На цій війні кожен сам за себе. Міцніше стискаємо ножі, мовби тіла коханок в обіймах, до крові ранячи долоні. Попереду безнадійно втрачений день, за яким немає майбутнього, а є лише минуле. Юні кралі одягають прозорі мереживні плаття й танцюють з нами в передранкових сутінках до забуття, торкаючись оголеними нервами. Як невинні янголята, які дитячими поцілунками в неголену щічку будять нас із похмілля.
ID:
922425
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Балада
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.08.2021 09:10:27
© дата внесення змiн: 17.08.2021 09:10:27
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
