Життя злетіло , наче бистрі коні,
А за плечима - роки чималі...
І внучки рученька уже в моїй долоні,
І сивини вже пасма на чолі.
Старалась жити так, як Бог велів,
Нікому не робити боляче і слізно,
Щоб було більше світлих і погожих днів,
Щоби не каятись ,і щоб не було пізно.
Я зустрічала ранки у росі,
І на полях трудилася до ночі.
У праці забувала негаразди всі,
Часом сльоза лиш затуманить очі.
Думками линула в минулі дні,
Коли синів малесеньких плекала.
Назустріч бігли і всміхалися мені ...
За мить оцю усе б в житті відала.
А згодом - вже дорослі і змужнілі,
Мої сини розбіглись по світах ...
Я вже не та ... Вже скроні посивілі,
І сум і радість в мене на очах.
Радію я за дітей , що всі зросли здорові,
І за внучаток - пташечок малих,
І за любов в синівськім щирім слові...
Усе життя молитимусь за них.
