...заговорила до мене в Ботсаду літня жінка - я її візуально знаю, вона віднедавно мешкає неподалік, мабуть, біженка, вимова не київська. А ще вона має онуку Злату, яка так розчулюється, коли бачить мою Тоню, що аж долоньки стискає у кулачки та притискає їх до грудей і пошепки питає: "А можна погладити?"
- Вона так до всіх собак, жодної не минає, і вони всі до неї збігаються, - з незбагненним смутком казала мені Златина бабуся, а нині пояснила, чому так. Дуже Злата сумує за Бузьком, її песиком, якого забрала війна. Власне, не тільки Бузька - і котика, і теляток, і корів двійко, і курей, і качок, і три десятки кролів, і хлівець, і курник, і хлів, і льох із усіма запасами, і хату, - геть чисто весь Златин спадок, працьовитими руками батьків-дідів-прадідів нагромаджений у селі під Ізюмом, що опинилося між російським наступом і нашою обороною, немов межи двох вогнів. А що в тих вогнях не згоріло, те порозтягали окупанти.
Дехто в селі ще й тепер мешкає та навіть щось там відновлює, запасає дрова, готується до зими. - Я їм кажу нашо, наші їх все одно гнатимуть, і все оте порозбивають! - Та ви ж самі знаєте, - кажу, - люди завше сподіваються на краще. - Оце й вони мені відповіли, - зітхає старенька.
А далі розповіла про втечу мешканців з села - місяць відсиділи по льохах і підвалах, а тоді вже не сила була терпіти, і рушили: спершу кладкою через Дінець, доки тую кладку не розгатили, повбивавши та поранивши усіх, хто був поруч, і сваху її також, а потім човнами. І ще про всіх, кого вбило, кого скалічило, кого позбавило оселі, господарства та худоби.
Як і всі, хто мені про таке своє розповідав, вона не могла зупинитися, не шукала слів, не затиналася і пам'ятала найменші дрібнички. Здавалося, що ця страшна історія постійно крутиться в неї в голові, наче платівка, а відтак закарбувалася в її пам'яті як незабутнє, і плинна та розповідь - то вже не згадка, то вже частина її єства. Хтось би здивувався чи обурився, що немає в тій розповіді прокльонів і ненависті до окупантів - і дарма: це був ЇЇ досвід, пережите нею особисто, вона розповідала мені своє життя, а не кіно або новини. Це сталося з нею, це була її історія, тому-то так. Єдине, що було в ній не фактом, а ставленням, або й вірою - оце: "наші їх все одно гнатимуть". Тому що інакше її історія, все нею відбуте не мають сенсу, все тоді - марнота. Всі ми тоді - марнота.
А за дві години зателефонували з Херсону. Я давно не чув і не відчував такого обурення: деякі херсонці на поромній переправі через Дніпро пригощали бурятів малиною та виноградом і мало не цілувалися з ними. Зв'язок такий кепський, що спілкування навіть не через слово, а через речення, але одне з тих речень я розчув цілком і було воно таке: "Ми тут війни не бачили". Гадаю, це є відповідь: тим дивакам на поромі забракло особистого досвіду. Війна - це такий катастрофічний злам усталеного, звичного та навіть уявного, що ані фото, ані відео не справлять такого враження, яке справляє на власні очі побачене - а надто особисто пережите.
Щоправда, я вагаюся з висновком. Якщо люди аж так не мають співчуття до того, що відбувається з іншими, чи здатні вони зробити з власного жахливого досвіду війни такий самий висновок, який зробила та літня жінка.
Звісно, я не бажаю їм той досвід придбати.
Я просто вірю в те саме, у що вірить Златина бабуся: "наші їх все одно гнатимуть".
Інакше все - марнота.
20.VIII.2022
ID:
957124
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 21.08.2022 16:19:09
© дата внесення змiн: 21.08.2022 16:19:09
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|