Їхала на днях у Чернігівський історичний музей, засновником якого був мій земляк Васи́ль Васи́льович Тарно́вський — український громадський і культурний діяч, аматор української старовини, меценат. відомий етнограф, Він навіть музей свій назвав "Музей українських старожитностей" тоді, коли переслідувалося і заборонялося все українське (19ст). По дорозі туди у тролейбусі розговорилася з хлопчиком, років 9, який ще погано говорив українською, але старався. Мені здалося, він приїхав із Донбасу. Хлопчик повідомив мені, що росіяни убили його маму, тож він не буде говорити їх мовою. Про це і вірш.
«Я русский бы выучил только за то,
Что им разговаривал Ленин!» –
Так славив «язык» і персону отой*,
Хто став тоді «на колени».
Століття минуло уже – не доба…
Росія ж «гниє» і… досі.
Нові «коридори» в Європі руба –
Війною народи косить.
Здається, що в кожній російській душі
Імперське присутнє також,
Тож ті, хто недавно були не чужі,
Готові іти в атаку,
Аби убивать, катувать «братів» –
Системі уміть служити.
Їх мозок засвоїв один наратив:
Годи, якщо хочеш жити.
Немало насіяли орки біди –
Спіткнулись об Україну,
Якої народ світ увесь розбудив
І сам не став на коліна.
Думки про Росію збудило хлоп'я
З дорослими вже очима:
«Ніколи не буду слугою Кремля,
Бо маю на це причину.
Ненавиджу й мову їх, і росіян –
Вони мою маму… вбили!» –
Той окрик дитини ніхто не спиняв…
Що ж нелюди ви зробили?
Як будете далі ви співіснувать
У цьому тісному світі?
Чи вас не убили хлопчини слова,
Якому... дев'яте літо?
*– В В.Маяковський.
29.10.2022.
Ганна Верес Демиденко.
