Давно у світ я юнкою пішла
Під шум дощів осінніх, сум туманів,
Де згодом особистістю зросла
І планку гідно всі роки тримала.
Вернутись мала в край, де проросло
Моє слабке, беззахисне стебельце,
В далеке поміж трьох ярів село,
Щоб відпочити і душею, й серцем.
Там відшукаю стежку в споришах,
Де слід дитинства зачекавсь на мене,
Торкнуся ружі дикої куща,
Вдихну роси, що краплями на клені.
Дійду й до перекошених воріт,
Аби збудити давнє їх скрипіння.
На них завжди сидів наш чорний кіт.
Змінилось все, окрім небес склепіння.
30.01.2023.
Ганна Верес Демиденко