Кіт Білий і справді був білим. Він жив на вулиці Мирній і був дуже вихованим: зі всіма вітався, хто йому на шляху стрічався, ні на кого не нападав, нікого не дряпав, не кусав. А ще він працював – садив на городі навесні картоплю, моркву, квасолю, восени збирав усе це. Тримав у стайні козу Меку. Її годував. Косив для неї траву, сушив її, в копиці складав. Садив також квіти, підмітав двір і стежку, що тяглася від воріт до стайні і до вхідних дверей дому. Коза коту підмітати допомагала, хвостом махала. А ще ж і молоко йому давала. Смачне! Поживне! Жили вдвох, не тужили. У вихідні дні до лісу ходили, гриби збирали, ягоди рвали, трави на зиму заготовляли.
А на вулиці Хижацькій жив пес Чорний. Він був повною протилежністю коту Білому. Працювати не хотів, їжу просив. А як не давали, то відбирав у тих, хто ї мав. Хату собі не збудував. Мешкав у старій дерев’яній буді. На всіх, кого зустрічав, гарчав. Декого навіть кусав, як доганяв.
Кіт Білий обходив його десятою дорогою. Боявся Чорного та й не хотів, щоби пес знав, де він проживав. Але якось пес таки прослідкував шлях кота додому і вдерся до його двору. Ледве встиг відчинити Білий вхідні двері і заскочити до хати. Почав Чорний довкруж дому його ходити, скавчати, у вікна заглядати. «Винеси, - голосно прогарчав, - мені м’яса. А як не винесеш, то вікна у твоїй хаті чи у твоїй стайні повибиваю, тебе чи твою козу зловлю і з’їм». Кіт підійшов до вікна, під яким стояв пес, й каже: «А ти не пробував, Чорний, сам собі заробляти на їду?» «Ще чого? Щоб я та й працював? Я, пес Чорний, створений для іншого – маю своїм горлом гавкіт випускати, лякати тих, кого бачу, кусати тих, хто за мене слабший, хто мені противиться чи з повагою на мене не дивиться. Мене повинні боятися, мені повинні підкорятися". «Але я не маю в домі м’яса. Тому не можу тобі його дати». «А що маєш?» «Суп з квасолею». «Не дуже люблю супи їсти. Але так, як я сьогодні дуже голодний, то з’їм його».
Налив суп до миски кіт та й каже псові: «Ти до воріт відійди, тоді я тобі їжу винесу». Послухав пес. Відійшов. Кіт відчинив двері. Поклав миску зі супом, і швидко до хати втік, до вікна припав. І побачив. що пес почав їсти суп. Як з’їв усе, вилизав миску, то мовив котові: «Завтра знову прийду до тебе. Але приготуй тепер щось інше». «М’яса не маю». «Сир зі сметаною підійде. Тобі ж коза молоко дає?» «Дає». «Ну то збери з нього вершки, а зі сироватки сир зроби». «Гаразд».
Тиждень так приходив пес на обід до кота. Білий був добрим. Ділився з Чорним тим, що мав. «Але усякому добру є межі, - подумав він. - Цей Чорний не хоче працювати, а тільки споживати те, що інші надбали. Неправильно це. Треба якось віднадити його від свого дому».
Пішов кіт до кози Меки. Став радитися з нею. Мека довго думала, а потім сказала: «Я не знаю, що робити. Але знаю, хто може нам щось порадити». «Хто?» «Миша Гостроока. Вона до мене щовечора забігає. Я її краплями молока пригощаю, а вона мені різні рослини, корисні для організму, приносить. Гостроока дуже мудра! Як вона завітає до мене сьогодні, я з нею порозмовляю». «Гаразд», - мовив кіт Білий.
Прийшла Гостроока ввечері до кози. Принесла їй гілочку сосни. Мека подякувала миші за гостинець, вцідила їй із дійки сім крапель молока до миски, яку миша підставила, а тоді розповіла Гостроокій про пса Чорного, який щодня приходить до її господаря кота і вимагає обіду. Гострозубу не здивувала та інформація, якою поділилася з нею коза. Вона неодноразово чула, як на пса Чорного тварини нарікали. Меці вона ось що сказала: «Завтра зранку я принесу тобі траву, яку треба буде подрібнити і підмішати до їжі для пса. Як він її з’їсть, то його спаралізує на добу. За цей час Чорний має покаятись і в майбутньому більше нікому зла не робити». «Добре було б, щоби так сталося!» - мовила коза. Вона погладила мишу своїм хвостиком і почала співати пісеньку про літо і про квіти. Поки співала, мишка танцювала. А як обидві стомились, то розійшлися.
Удосвіта миша розбудила Меку. «Доброго ранку!» - пропищала вона . «Доброго!» - відповіла їй, мекаючи коза. «Принесла тобі траву. Тільки сама її не їж , і коту накажи, щоб не їв. Тільки псові можна її давати». «Дякую, подруго!» «Побіжу вже додому. Спати хочу. Вночі блукала, траву шукала», - сказала Гостроока. «Біжи! Ще раз дякую тобі!» «Дай, Боже, щоби ваша проблема вирішилася». «Дай, Боже».
Незабаром до стайні прийшов Білий. Він привітався з Мекою, налив їй води до миски. Коза розповіла Білому про траву, яку принесла їй миша Гостроока. Зрадів кіт. «Добром мала відплатила за добро!» - мовив. «За яке добро?» - незрозуміла коза. «Хотів я якось цю Гострооку з’їсти. Як вона нашим подвір’ям пробігала, я її вже й й зловив. Але миша так жалібно запищала. Так сердечно почала просити мене, щоб я її не їв, що моє серце в грудях зм'якло і я відпустив її». «Бо ти добрий!» «Радий, що ти так думаєш! Сподіваюся, що трава, яку твоя подруга принесла, допоможе назавжди віднадити від нашого двору пса Чорного», - мовив він і усміхнувся. «Вірю, що так і буде!»- сказала Мека.
Білий приготував суп, налив трохи його до миски, яку давав Чорному. До неї підмішав подрібнену траву, принесену мишкою. А щоб не було чути її смаку, додав до супу сметани. Виніс приготовлене надвір, поклав на порозі, як зазвичай. Пес не забарився. Прибіг, виїв суп до дна. Ще й похвалив кота: «Смачненька нині. Сметани багато. Отаку завжди подавай мені!» Тільки сказав, як язик стерп йому, і лапи, й голова. Ліг на землю пес, здер лапи догори. «Що з тобою? Переїв?» - спитав Білий. Сказав Чорний щось невиразне. «Думаю, це кара до тебе прийшла за те, що лякаєш усіх, кусаєш, їжу вимагаєш». Пес знову заскавчав. «Не будеш так робити? Каєшся?» Нічого не відповів. тільки лежав сльози пускав. Отак добу лежав. Кіт йому воду до рота вливав. А пес плакав і так, що ледве можна було розібрати, «пробач» казав. А потім почав відходити. Як уже твердо на лапи встав, підійшов до дверей кота, постукав хвостом. Білий почув, підійшов, спитав: «Що хочеш? Їсти?» «Ні. Хочу попросити в тебе пробачення». «Слухаю». «Я неправильно поводився з тобою і з багатьма іншими тваринами. Не буду більше так робити. Побудую собі хатину, скопаю город. Буду так, як ти на ньому бульбу, моркву, квасолю садити. Може, й козу заведу, як сил мені вистачить. Піклуватимусь про неї». «Приємно це чути. А знаєш, що? Я тобі допоможу на перших порах». «Чудово!» «Ну, то мир?» «Мир!» «Від нині і до віку!» «Від нині і до віку».
З того часу кіт і пес мирно зажили. Чорний вирішив змінити свою кличку. Він попросив усіх звати його Кучерявком. Шерсть у нього і справді вилася. Кучерявко зібрав усіх тварин, що жили на його вулиці, розповів про історію, яка з ним трапилась. Сказав, що він зробив висновок з неї, і тепер намагатиметься бути добрим зі всіма. Попросив й інших так зробити. Послухали його, погодились змінити свої злі звички. Також Кучерявко запропонував дати нову назву їхній вулиці – Мудрецька. І на це сусіди-тварини погодились. Зрадів. Побудував на Мудрецькій хатину, город скопав, засадив. Білий йому в усьому допомагав. З того часу пес Кучерявко мирно з усіма жив, поживав, добра наживав, нікого не ображав, з котом Білим приятелював. Сходилися! Гостилися! Співали! Веселилися. В неділю! А в будні – працювали і у всьому міру знали.
ID:
987111
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.06.2023 20:09:01
© дата внесення змiн: 03.07.2023 15:12:50
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щойно перечитала і відредагувала. Багато чого поправила. 
